Олександра Бракен - Темні уми

улюбленої пісні. Та дівчинка навіки зникла, а те, що лишилося, — це виплід місця, котре навчило її боятися всього світлого у її серці.

Ми проминули кілька виїздів до Гарісонбурґа та поворотів до університету Джеймса Медісона. Коли ми їхали по головній магістралі, я лишень молилася, щоби нас ніхто не зупинив по дорозі, — утім, ризикувати потрібно було, хоч би задля того, щоби помилуватися довколишніми краєвидами.

Мені подобалась Шенандоанська долина, кожен дюйм її незабутніх просторів. Змалку мене батьки забирали зі школи раніше, щоби повезти на вечір п’ятниці та вихідні на кемпінг чи кататися на велосипедах. Я ніколи не брала в дорогу книжки чи відеоігри — я не потребувала їх. Я просто визирала з вікна та всотувала всю цю красу.

Знаєте, як у кіно, дія яких відбувається давно-давно, коли кадр завмирає на героєві чи героїні, котрі споглядають ліс за вікном чи річку, а сонячне проміння падає на листя під правильним кутом, а тоді починає наростати музика? Саме так я почувалася, коли ми в’їжджали у Шенандоанську долину.

І лише в той момент, коли перед очима замерехтіли острівці прозоро-блакитного туману, що оповивав гори, я зрозуміла, що ми вже у Західній Вірджинії. І що звідси до батьківського будинку в Салемі якихось дві години їзди. Дві години.

Я не знала навіть, як на це реагувати.

— Тьху, — простогнав Лаям, показуючи на тимчасовий дорожній знак попереду: 81 ПЕРЕКРИТО МІЖ ГАРІСОНБУРҐОМ І СТОНТОНОМ. ОБ’ЇЖДЖАЙТЕ МАНІВЦЯМИ.

До дев’ятої ранку ми вже досить далеко заїхали в Гарісонбурґ, щоби побачити, що там пульсує життя. Спостерігали, як то там, то тут ресторації розчиняли свої двері для вранішнього проміння. Проминули кількох дорослих, які, намагаючись втримати рівновагу, обережно їхали на велосипедах, везучи із собою кейси чи торбинки, нахиливши голову в бік тротуару. Коли ми проминали їх, вони навіть не глянули в наш бік.

Жодного студента з університету. Принаймні я жодного не помітила.

Чабс, побачивши їх, зітхнув, знову упершись чолом у вікно.

— Ти в нормі, друже? — запитав Лаям. — Може, спинитись і дати тобі понюхати схоластицизму?

— А навіщо? — Чабс заперечливо хитнув головою. — Університет закритий, як і всі решта.

Я розвернулась на сидінні.

— А чому?

— Переважно через брак студентів. Якщо досягнув того віку, коли маєш право вступати до коледжу, отже, ти досить дорослий, щоби тебе загребли. Та й без цього, гадаю, люди більше не в змозі дозволити собі таке навчання.

— Ісусе, як це сумно! — промовила я.

— Але пропозиція досі діє, — сказав Лаям другові. — Знаєш, я радо вдеруся в аудиторію заради тебе, якщо ти хочеш посидіти там трішки й повитріщатись якийсь час на дошку. Знаю, як ти любиш запах отих маркерів на водній основі.

— Красно дякую, — відповів Чабс, складаючи руки на колінах, — але я вже якось переб’юся.

Ми проминули щось, що здалось мені чорною залізною загорожею, але розгледіти детальніше було майже неможливо, хіба що те, що воно дуже нагадувало стебновану ковдру. І тільки коли ми наблизились, я таки збагнула, що перед нами: сотні чи, може, тисячі аркушів паперу, які поєднали та приклеїли стрічкою на огорожу чи позапихали поміж тонкого пруття.

Лаям уповільнив хід машини, зсунувши нижче сонячні окуляри, щоби роздивитися, що то таке.

— Що там написано? — запитав Чабс. — Я не можу…

Зу, заплющивши очі, лише опустила голову.

Оголошення «Зникли безвісти», з обличчями дітей і підлітків, із фотографіями та позмиваними дощами описами прикмет; найбільший з них — банер, на якому зазначалося тільки одне: «Матвія 19:14». Він висів навскіс, немов хтось намагався його здерти, а потім інший хтось абияк присобачив його назад. Стіна із потемнілих оголошень була геть пошматована поривами вітру, що проривався крізь пруття загорожі, багато з них при цьому тріпотіли на вітрі, наче крила колібрі. І повсюди, де лише знаходилися вільні місця, були плюшеві іграшки, квіти, ковдри та стрічки.

Ні, вони не зникли безвісти, — міркувала я. Їх або схопили, або ж вони справді пішли від нас назавжди. Якщо їхні батьки та родини шукали їх, розвішуючи плакати з фотографіями, то зрозуміло, що вони прагнули, щоби їхні діти повернулись додому. Вони потребували їх.

— Боже, — у Лаямовому голосі дзвеніла напруга. — Де вони казали, що можна знову вибратися на 81-шу?

Попелясті дерева, що вишикувалися вздовж безлюдної вузької дороги, яка мала вивести нас на шосе, лише готувалися до весняного воскресіння, і в пообідніх променях їхні тіні були неуявно довгими.

14

Я поринула у сон десь між Стонтоном та Лексінґтоном і прокинулась саме вчасно, щоби побачити, як переді мною поставав білий торговельний склад — «Роанок», колишній супермаркет «Волмарт» у Вірджинії.

Певна річ, синя вивіска досі відчайдушно чіплялась за стіну споруди, але то була єдина впізнавана річ від супермаркета. Кілька бездомних візків безцільно тинялися по автостоянці, котячись то туди, то сюди, залежно