Юрій Миколайович Щербак - Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

держави. Але, Ігорю Петровичу (він, не помічаючи, кинув офіційну форму звертання, і його слова прозвучали більш переконливо), є такий психологічний закон: очікування змін. Тепер, коли успіхи вашого режиму безсумнівні, треба подумати — як оновити форми управління державою… Я не можу дати конкретних рекомендацій, це не моя справа, але маю таке відчуття.

Помовчавши трохи, Гайдук вразив патріарха неочікуваним запитанням:

— Що ви сказали б, Ваша Святосте, якби патріарх об’єднаної християнської церкви України-Руси став одночасно і главою держави?

Ізидор похитав заперечливо головою:

— Як у Чорногорії в XIX столітті? А як же з секулярністю держави? Відділенням держави від церкви? Це неможливо.

— Не поспішайте казати «ні», — попрохав Гайдук, кладучи ще один шматок «Наполеона» патріарху. — Це ідея одного мого радника. Думаю, ви знаєте моє негативне ставлення до посади Президента, наділеного широкими повноваженнями. Це — прямий шлях до диктатури. Бачу по собі, хоча я й не Президент, а диктатор, змушений приймати майже всі рішення, що дуже комфортно для підлеглих. Відновлення монархії — річ складна, особливо в умовах України. Набіжить сорок вісім претендентів, усі нелегітимні. А нам потрібен глава держави і символічний, і легітимний, і…

— І слабкий, — усміхнувся Ізидор.

— Скажемо так — не авторитарний. Освячений тисячолітньою традицією. Миротворець, людина злагоди. Символ соборності держави, її давнього минулого. З мінімумом влади. Лише з певними, обмеженими Конституцією церемоніальними функціями. Не член жодної партії, а людина, яка відповідає перед Богом. І центр цієї символічної влади в Софійському соборі. Як підкреслення того факту, що народ наш християнський. А в усьому іншому — церква має бути відділена від держави.

— Боюся, що це дуже сумнівна ідея, — задумливо мовив Ізидор. — Поєднання верховної державної та релігійної влади схоже на цезаропапізм.

— Не відкидайте цю ідею, Ваша Святосте. Подумайте. Дозвольте показати вам один документ.

Гайдук приніс із кабінету лист 148-ми діячів до шейха Омара аль-Бакра, подав його патріарху. Той спохмурнів, читаючи. Лівою рукою стиснув патріаршу патерицю, що стояла поряд із кріслом. Прочитавши, кинув на Гайдука погляд, повний скорботи.

— Хто підписав?

— Скажу, але не зараз.

— Що збираєтесь робити?

— Вислати їх у Сомалі. До джихадистського раю.

— Не беріть гріха на душу, Ігорю Петровичу. Благаю вас…

— Одним більше, одним менше…

Патріарх перехрестив Гайдука.

— Прийдіть на сповідь… Може, відпущу гріхи… Але послухайте моєї поради. Опублікуйте цей лист із прізвищами підписантів. Якнайширше — по телебаченню, по мережах Укрнету, Євронету. Організуйте широку публічну дискусію.

— Їх розтерзають.

— Забезпечте їм охорону, — порадив Ізидор. — Дайте їм можливість висловитися. Я впевнений, що християнство на нашій землі має глибше коріння, ніж думає Твердохліб. Чи схоче наш народ ісламізуватися? Якщо так, то я стану останнім патріархом України-Руси. Організую партизансько-християнський загін імені князя Аскольда.

— Візьмете мене до себе? — засміявся Гайдук. — Ви хоч стріляти вмієте?

— Не кулями єдиними живе людина… Ваш Святик — божественне дитя. Його чекає велике майбутнє. Він випромінює світло. Бережіть його. Благослови його Господь.

— Дякую, владико.

І згадавши щось, Гайдук сказав:

— Я знаю, що у вас є прямий канал зв’язку із Папою Римським.

— Мій особистий представник…

— Передайте Папі Клименту, що в нас є надійні дані про змову проти Папи у Ватикані. Її очолює кардинал Саймс. Не виключений замах на Папу. Нехай бережеться.

Патріарх тричі розцілувався з Гайдуком на прощання. Вже виходячи у двір, де чекав його автомобіль, патріарх зупинився і ще раз перехрестив Гайдука:

— Співчуваю вам. Як глава держави ви мусите реагувати, брати гріх на душу. Я ж як глава церкви можу лише нагадати, що сказав Господь: «Не мстіть за себе, але дайте місце гніву Божому, як написано: у Моїй владі є помста, і я віддам, сказав Господь».

Гайдук схилив мовчки голову. Патріарх не знав, що серед тих, хто підписав «Маніфест 148-ми», стояло ім’я академіка Твердохліба.

59

Учитель представив слухачам Всесвітньої академії науки і мистецтва влади (кратології) чергового лектора, назвавши його Германіком. Оскільки лютий холод зійшов з гірських вершин і дах Академії та галявина були засипані снігом і спуститися в долину за їжею можна було або на лижах, або на снігомобілі, заняття перенесли до зали, де запалили камін. Слухачі, закутавшись у сірі шерстяні пледи, розсілися на підлозі, уважно розглядаючи Германіка.

Це був смаглявий міцної будови молодий чоловік: на голові — чорний сталевий шолом із відпиляними рогами, на тілі — бронежилет, схований під пурпуровим плащем.

— Я був наймолодшим і наймогутнішим імператором світу, чотирнадцятиразовим консулом, великим понтифіком, трибуном, батьком війська, народним демагогом, тобто захисником народу. Мене охороняли тринадцять когорт преторіанської гвардії, по тисячі воїнів у кожній, яким я сплачував на рік сорок тисяч сестерцій. Я пережив шість заколотів, викривши і покаравши їх призвідців.

Коли Сенат виступив проти мене, я показав їм це, — він витягнув з-під плаща меч, і слухачі побачили коротке закривавлене лезо.

— Я сказав цим старим пердунам — я прийду до вас, і він, — Германік високо над головою підніс меча, — прийде разом зі мною. Я читав лише дві книги, які носив за мною мій слуга. Називалися вони «Меч» і «Отрута» — туди вносилися списки тих, кого треба було стратити. Кожен Володар має такі книги. Це були важкі книги, і наприкінці мого правління їх возили на запряженій трьома кіньми колісниці, яку я звав «Птиця-трійка».

Він зареготав дивно, наче плакав, але ніхто із слухачів не посміхнувся. В залі запала тиша, лише потріскували поліна в каміні.

Германік сховав меча до піхов.