Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

мене перед ними є обов’язок.

— Мишо, ми не будемо тебе затримувати, — за обох розписалась Елісса. — Мамусю треба любити й оберігати від переживань. Коли б наша матуся жила, ми з братиком порались би по господарству. Хай би вона відпочивала і голубила нас. Правда, братику?

— Правда, сестричко.

Діти притихли й обійнялися. Мишко, наче виправдовувався, казав:

— Мені потрібно розшукати Жовтопузика.

— Веселка під очеретом, — повідомила Елісса.

— Де саме?

— Коло Гіпакірію. Кренделем скрутився і спить, — пояснив Лулі.

— Жовтопузик мене чекає. Тоді я йду до нього. Прощайте.

Елісса так рвучко кинулася до Мишка, що у неї на грудях задзвеніли скляні намистинки.

— Мишо, ти так просто і легко нас покидаєш?

Мишко розгубився. Хвилини прощання невимовно болючі.

— Мишо, залишайся з нами, — просив Лулі. — Будеш нам за брата. Старшого.

— Мене ждуть батьки. А ще Катя. Петько також, — твердо сказав Мишко.

— Тоді йди, — схлипнула Елісса й обсмикнула сукенку. — Ні, зачекай.

Вона швидко зняла намисто.

— Візьми його.

— Я — не дівчинка. Я не ношу прикрас.

— Каті подаруєш.

— Мишо, Мишо, — підскакував Лулі. — І сережку, мою сережку бери. На пам’ять про мене.

— Спасибі. Сережка мені з першого разу сподобалася. Коли ви хворі лежали на тапчані, то я її уважно розглядав. Прикро, що дірки у вусі не маю.

— О, вухо не трудно проколоти, — похопилась Елісса. — Ну ж бо, сідай. Зараз штрикну. Висітиме цяцька у вусі, наче матуся тебе привела на світ із нею.

Мишко навіть не скривився, коли Елісса гостряком кістки розколупувала у вусі дірку. Не скривився, бо у ньому, всередині, нила ще більша рана. Вона з’явилася перед розлукою з друзями і завдавала йому страждань.

— От і все, — мовила Елісса, задоволена своєю роботою.

Мишко журився:

— А я нічого не маю такого, щоб залишити вам на пам’ять.

Лулі шарпнув Мишка за ремінець.

— Подаруй мені ось це.

Мишко намацав на грудях воронячий карборунд і зойкнув:

— Ой, я повинен був віддати його Скілові.

— Шукай вітру в полі, — махнула рукою Елісса. — Далеко уже твій Скіл. Звідси не видно.

— Ги, ги, — сміявся Лулі. У нього від сміху з носа вискочила бурулька. — Потрібен він Скілові. Якась руда зморшкувата горошина. Дай мені її.

— Лулі, будь ласка, не ображайся. Але не можу її віддати… Мене рідні й друзі чекають. Бувайте.

Елісса згадала про своє:

— Нас теж татко на кораблі чекає. До зустрічі, Мишо.

Лулі кулачком стер бурульку й подав Мишкові ту саму руку. Сумним голосом прощався:

— До зустрічі, Мишо.

— До зустрічі, Лулю, — теж сумовито прощався Мишко (він непомітно витер об штанці липкі пальці).

Близнята взялися за руки і потюпали на пристань. Мишко рушив у протилежний бік. Несподівано його проштрикнула згадка. Він розвернувся і гуконув услід близнятам:

— Гей! Стійте! Зупиніться!

Близнята розімкнули руки і крутнулися на Мишків голос. Луліні оченята сяяли діамантами:

— Мишо, ти передумав? Ти їдеш із нами? До Арада? Ура!

Мишко зігнорував запитання. Він не зводив очей з синіх рисочок на Еліссиній щічці.

— Еліссо, для чого ти малюєш сині рисочки?

Близнята перезирнулися. Лулі єхидно гигикав. А Елісса взялася в боки і пискнула:

— Тебе, допитливого, ми все-таки зловили на брехні.

Мишко наїжачився:

— Еліссо, ти про що?

— Коли б ти, як нахвалявся, жив у Карт-Хадаші,[38] то знав би…

— Про що знав?

— А про те, що запитав… Про сині рисочки.

Мишко жалкував, що необачно виказав себе. Брат із сестрою пропікали його наскрізь осудливими поглядами. Нарешті, Елісса змилувалася над ним і пояснила:

— Сині риски на щоках малюють фінікійські жінки. Риски оберігають від заздрісного ока.

— А-а-а-а, — протягнув Мишко.

Подумки він картав себе: «Тупак. Міг би й сам здогадатися і не запитувати».

— Каті розкажи. Хай вона чорнилом рисочки малює. Чорнило готують із кальмарів.

При згадці про кальмари Мишко набурмосився. По паузі уточнив:

— А можна малювати їх синьою пастою, що в кульковій ручці?

У близнят збільшилися очі. Обоє дивилися на Мишка пильно, мовби через збільшувальну лупу. Мишко почувався вельми некомфортно. Тупцяв на місці.

— То я піду…

– Іди, іди, скіфе. Хто ти, однак, насправді?

Глава остання
Катя тішиться намистом, а Петько нервує

— Михайлику, що трапилося? Ти впав? Забився?

Вираз батькового обличчя видавав велику стурбованість.

Мишко скоромовкою випалив:

— Татку, я побував у Каркіді. Я бачив Скіла. Я літав на Вовкові. Я плавав у кам’яних чоботах Гостинним морем. Я зняв зі Скляної Гори залізну шапку Арпоксая, а потім передав її скіфам. А ще, таточку, я спас від смерті малих фінікійців. Знаєш, не було б пігулок, які мама, а потім ти…

Хлопчик запнувся. До них підбігли захекані Петрик із Катрусею. Дівчинка тремтячим від хвилювання голосом запитувала:

— Мишо, чому так довго не йшов до нас? Ми чекали тебе, чекали… Унизу, коло річки так цікаво… Ой, що це?

Мишко тупився в намисто, кінці якого звисали з його долоні. Скляні кульки намиста чергувалися з черепашками каурі. Еліссине намисто. Мишко перевів очі на батька.

Остап Якович із розумінням кивнув головою. Мишко