Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— А моя сім’я? Де вони? Що з ним? Вони вижили?

Тимофій відвернувся, бо не знав, як сказати нещасній дівчині про те, що вся її сім’я загинула. Але Ванда сама все зрозуміла й тихо заплакала. Він не став нічого говорити дівчині — нічого йому було сказати, та й не зміг би він тепер утішити її жодними словами.

Із-за повороту дороги назустріч Тимофієві виїхав один із його козаків, якого він раніше відправляв уперед, та доповів, що бачив біля його маєтку озброєних людей.

— Хто ці люди? Селяни чи козаки? — запитав Тимофій, хмурячись.

Його терзали суперечливі почуття: з одного боку, він розумів, що не зможе підняти руку на селян, які мстять своїм жорстоким панам, адже він сам баламут; а з іншого — усвідомлював, що помста не має поєднуватися з відвертим грабунком та мародерством.

— На козаків вони не схожі. Це голота якась. Вони стовпилися перед твоїм будинком і не знають, що робити. Твій маєток, Красунчику, так укріплений, що не для їхніх зубів. Не будинок, а справжня фортеця! — відповів йому козак.

— Це звичайні злодії й розбійники! — запально сказав один із його людей, під’їжджаючи ближче до свого сотника. — Вони називають себе козаками, хоча насправді не є ними, підбурюють селян і влаштовують нальоти та грабежі.

— Якщо це дійсно так, то спуску їм давати не можна, — сказав Данило, і його підтримала решта. — Годі ганьбити й кидати тінь на все козацтво!

Тимофій скинув брови — він не очікував, що його козаки так мислитимуть. Він розумів, що більша їх частина пішла у Військо Запорізьке не лише боротися за свободу, а й тому, що сподівалася трохи розжитися видобутком на цій війні — а як же без цього? «Вочевидь, для моїх хлопців одна справа — набрати добра в бою, і зовсім інша — на когось напасти з тією самою метою! Вони вважають таке ганебним», — подумав він.

— Тоді, хлопці, їх треба переловити живими. Подивимося, хто це й за кого вони себе видають. Грицю! Візьми панну. Залишишся тут, у лісі, і подбаєш про неї. Тільки гляди мені, обережно! — наказав Тимофій, передаючи хлопцеві дівчину.

Нещасна Ванда ні на що не звертала уваги, тому байдуже перейшла з одних рук в інші. Грицько, досі збентежений побаченим під час перев’язки видовищем, дбайливо узяв дівчину на руки й поніс на невелику лісову галявинку.

Коли Тимофій виїхав на узлісся, то біля маєтку вже нікого не було, тільки лежало кілька вбитих. Придивившись, він помітив, що на частоколі зібралися гайдуки. «Отже, Матвій не поїхав», — подумав Тимофій і попрямував до воріт.

Його мало не підстрелили. Але все ж хтось упізнав у ньому свого пана, тому ворота незабаром розчинилися, і з них назустріч своєму дядькові безстрашно вийшов Семен. За час свого самотнього життя він став пиячити набагато менше, а зараз, на подив, узагалі був тверезим.

— Дядьку! Слава Богу! — вигукнув Семен, сяючи з радості. — Нарешті ти тут!

— Де Орися? — відразу, навіть не вітаючись, запитав Тимофій.

— У Львові, — злегка усміхнувшись, відповів племінник. — Батько відвіз туди її і брата майже дві седмиці тому.

Тимофій полегшено зітхнув. «Боже! Дякую тобі! Отже, моя кохана жива й неушкоджена. Щастя моє, ти в безпеці», — думав він, переводячи дух.

— А чому ти тут? Де Матвій? — запитав він небожа.

— Не знаю. Батько зібрався йти воювати з тобою. Принаймні, він мені так сказав. А мене залишив тут, наглядати за Волховицями.

— Та як він міг залишити тебе самого в таку лиху годину? Чим він узагалі думав? Невже йому маєток дорожче за сина? — обурився Тимофій, бо не очікував такого навіть від Матвія.

— Дядьку, я вже дорослий! І крім того, я сам попросився, — не без гордості відповів Семен. — Мені не хотілося їхати разом із батьком, тому й вирішив ліпше залишитися тут. Та й батько дав мені більшу частину своїх хлопців.

Тимофій спохмурнів. Він знав, що Матвій занадто вимогливий та суворий із синами, і племінники часто скаржилися йому в листах на батька, адже дядько був не набагато старшим за них і вельми співчував своїм небожам, а бувало, і заступався за них. Але однаково його вразило те, що брат залишив Семена зовсім одного, хоч він давно вже дорослий хлопець.

— Мені доповідали, що тут були озброєні люди. І я бачу, що частина з них убита. Хто це був? Ти не розгледів? — запитав він племінника.

— Розгледів, але зрозуміти, хто вони, не зміг. Із вигляду непотріб якийсь. Мої хлопці підстрелили кількох, а інші зразу кинули своїх приятелів та втекли.

— Серед них є наші селяни?

— Ні, не думаю. Наші цілком мирно сидять по своїх домівках. У цьому велика заслуга отця Сергія, який частенько настановляв їх на добрий розум. Адже більшість священиків навмисно налаштовують свою паству проти панів. Щоправда, частина наших хлопів утекла. Усі біжать у козаки! Чесно кажучи, я сумнівався, що в мене вийде захистити Волховиці. Але все ж вийшло! — не без задоволення відповів Семен та взявся в боки. — Як добре, що ти приїхав, дядьку! Янко повернувся й розповів, що ти тепер сотник.

— Ти їх ще й не захищав по-справжньому, мій любий небоже. На щастя, ця ватага просто не зважилася штурмувати Волховиці. Тому вони й пішли, — відповів Тимофій.

Тут з’явився Янко Кліщ. Старий боягуз забився до льоху, ледь біля маєтку з’явилися розбійники, і тепер, коли все стихло, виліз зі свого укриття.

— Пане Тимофію! Слава тобі, Господи! Ти нас усіх урятував! — заволав Янко, кланяючись своєму панові в пояс. — Який жах! Я поки доїхав до Волховиць, думав, збожеволію або живим не доїду! Боже мій! А ці розбійники...

— Яне,