Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

зорієнтоване на виробництво збіжжя на продаж. За панщини у фільварках використовувалася праця кріпосних селян, пізніше — наймана. ">[70]. Вогонь сильно палахкотів, що свідчило про те, що пожежа почалася нещодавно, але навколо будинку нікого не було.

Тимофій безстрашно під’їхав до розчинених воріт. Ліпше б він цього не робив! Хлопець побачив усю сім’ю Залеських мертвими. Постійно п’яний пан Міхал, його дружина, сміхотлива пані Грася, їхні доньки, слуги... Тимофій із гіркотою й болем дивився на своїх мертвих сусідів. Пам’ять повернула його в ті дні, коли він ще дитиною приїжджав у гостинний дім Залеських. Тимофієві згадалося, як він грався з маленькими панночками і як частенько зчиняв бійки з єдиним сином пана Залеського, Матеушем. Де тепер Матеуш? Він чув, що начебто подався на військову службу. Він згадав, як пані Грася часто пригощала його здобними пряниками і, узявши за підборіддя, з розчуленням і сміхом казала: «Ну треба ж! Яким чарівним херувимчиком народився! Усім панночкам на загибель створив Бог такі прекрасні очі, як у тебе, Тимофію. Ти як підростеш, хоч іноді виявляй милосердя до бідолашних дівчат». А маленький Тимофій нетерпляче слухав, а потім тікав ділитися отриманим пряником із Матеушем, якого щойно безбожно відлупцював. Згадалося йому, як обурювався й лаявся пан Міхал, коли дізнався, що його сусід має намір присвятити молодшого сина богослов’ю. «Та з цього бешкетника вийде найлихіший гусар у всьому королівстві! Он як учора він спритно віддубасив мого Матеуша! А ти, пане Микито, на нього рясу хочеш начепити. Це непростимі дурість і злочин перед Вітчизною». А тепер Тимофій стояв над тілом пана Міхала...

Стогін відволік Тимофія від сумних спогадів. Він озирнувся й помітив біля ґанку світлу купу жіночого вбрання. Він підбіг і схилився над жінкою. Це була Ванда. Мила, гарненька панночка, старша з двох дочок пана Залеського.

Груди Ванди була залиті кров’ю, але вона була ще жива. Від полум’я йшов немилосердний жар, тому Тимофій підняв дівчину на руки й поніс геть від будинку, що палав. Хлопець виніс її за палісад, де на нього чекали козаки, заглядаючи у двір крізь розчинені ворота. Ванда знову застогнала, розплющила очі, красиві, небесної блакиті, в обрамленні світлих, густих вій, але оповиті болем і мукою, немов серпанком. Дівчина впізнала того, хто ніс її на руках.

— Пане Тимофію! — прошепотіла Ванда, і її побілілих губ торкнулася слабка радісна усмішка. — Тимофію...

Тимофієві стало ніяково — він здогадався, чому Ванда так усміхається йому. Два роки тому вони з Марком вирішили провести всю зиму у Волховицях і провели її надзвичайно весело — у всьому краю не було нікого, хто був би рівний їм двом за веселощами й витівками. Тоді Тимофій безтурботно розважався й посилено волочився за Вандою. Дівчина ніяковіла від уваги красеня козака, але з великою охотою танцювала з ним у гостях. А Тимофій ліз зі шкіри геть, аби закохати в себе Ванду, — говорив їй барвисті компліменти, не відходив від неї ані на крок, однак водночас примудрявся не порушувати пристойності. Хоча, спіймавши в затишному місці, солодко цілував гарненьку панночку, від чого сердешна дівчина ніяковіла й червоніла, та не сміла пручатися й дивилася на хлопця закоханими очима. А коли настала весна, то Тимофій скочив на Ворона й помчав у Дике Поле, тому що скучив за козацькою волею. І ні словом, ні обіцянкою, ані натяком не дав дівчині зрозуміти, що їй слід чекати його.

Він не знав, що Ванда гірко плакала за ним і все чекала, що він ось-ось повернеться, та приховувала свої почуття від усіх, окрім матері. Даремно мама її вмовляла: «Не плач, доню, і не тужи за ним. На козаку немає знаку! — адже так русини кажуть. Та й не рівня ми Клесінським, хоч вони і приймають нас у себе. І православні вони, а ми католики. Знайдеться і для тебе наречений. Кращий за легковажного Тимофія!» Однак Ванда не слухала матір і все думала, журилася й чекала свого красеня.

І ось, подивившись у блакитні очі Ванди, Тимофій прочитав у них палке кохання та усвідомив, що він накоїв тоді. Коли він покохав Орисю, то вповні пізнав, що таке розлука з коханою людиною, що таке печаль і туга. І тепер йому було нестерпно соромно перед дівчиною.

— А поклади-но її на землю, Красунчику. Перев’язати треба, — спокійно сказав Данило, кинувши погляд на дівчину.

Тимофій обережно опустив Ванду на траву, старий козак мигцем глянув на закривавлений корсаж сукні і, діставши кинджал, безцеремонно розрізав його.

— Ти що робиш? — обурився Тимофій, відводячи очі.

— А як мені вгамувати кров і перев’язати, коли її в груди ножем ударили, а одяг заважає? — незворушно відповів Данило. — Та й що тут соромітного? Чи я жіночих грудей не бачив? А ти чого безсоромно баньки п’ялиш?! — гримнув він на Гриця, який за підлабузницькою звичкою терся біля свого сотника й не міг відвести погляд від голих дівочих грудей. — Піди ліпше ще полотна принеси!

Грицько трохи почервонів і моторно приніс чисте полотно. Данило вміло перев’язав рану нещасній дівчині. Ванда була такою слабкою, що навіть не усвідомлювала того, що оголена до пояса.

— Куди тепер? — запитав Данило.

— До Волховиць. До них недалеко, — відповів Тимофій, сідаючи на коня.

Данило мовчки підняв дівчину й передав Тимофієві, який обережно посадив її поперед себе, поклавши її голову собі на плече, бо довезти дівчину інакше було неможливо. «Господи, а якщо я побачу у Волховицях те саме, що побачив тут? Боже, відведи й заступи! Хто ж напав на Залеських — селяни чи козаки? І що мені потім робити, якщо я знайду біля свого будинку козаків? Мені що — воювати зі своїми товаришами?» — думав Тимофій, обережно підтримуючи Ванду, і боявся побачити Орисю вбитою. Він їхав так швидко, як тільки можливо було везти поранену дівчину.

— Пане Тимофію, — тихо мовила Ванда, дивлячись на нього, — невже це справді ти, а не видіння? Але як ти тут опинився?

— Я їхав додому, панно. Ти ліпше мовчи, не розмовляй, зараз доїдемо до Волховиць, і там