Роджер Желязни - Володар Світла

— Мовчи! Тепер вона в нас є. Гадаю, над палацом Нірріті скоро схилиться рослий чоловік-димовик у вельми крисатому капелюсі...

— Брахмо, я думаю, Нірріті здатен спинити громову колісницю.

— Звідки такі думки?

— Вислухавши звіти кількох очевидців, я вважаю, що кораблі, які полювали на його піратів, він топив керованими ракетами.

— Чому не сказав мені цього раніше?

— То дуже недавні звіти. Дотепер я й нагоди не мав порушити це питання.

— Отже, ти не вважаєш, що нам слід атакувати?

— Ні. Чекаймо. Хай він зробить перший хід, щоб ми могли оцінити його силу.

— Для цього ж треба пожертвувати Магартхою, чи не так?

— То й що? Хіба це ти вперше побачиш, як упаде місто? Який йому зиск від самої Магартхи, якою він довго й не володітиме? Якщо не зможемо її відбити, от тоді нехай димовик схилить свій білий крисатий капелюх — над Магартхою.

— Маєш рацію. Це того варте — як слід оцінимо його потугу, трохи його виснажимо. А тим часом мусимо готуватися.

— Так. Що накажеш?

— Попередь усі сили в Місті. Негайно відклич владаря Індру зі східного континенту!

— Нехай буде воля твоя.

— І попередь інші п’ять міст на річці — Лананду, Хайпур, Кілбар...

— Невідкладно.

— То йди!

— Уже пішов.

Посеред океану часу, сповненого водою простору, рішуче стояв Сем.

— Боже смерті! — гукнув він. — Перелічи-но наші сили. Яма потягся, позіхнув, відтак звівся з шарлатової тахти, на якій дрімав був, майже невидимий. Перетнув кімнату й зазирнув Семові у вічі.

— В Образ не входитиму, але ось мій Атрибут.

Сем витримав його погляд, не відвівши очей.

— Це твоя відповідь на моє запитання?

— Почасти, — відказав Яма, — але насамперед — випроба твоєї власної потуги. Здається, вона повертається. Ти витримав мій убивчий погляд довше, ніж зміг би будь-який смертний.

— Я знаю, що моя потуга повертається. Відчуваю її. Багато всякого тепер повертається. За тижні, поки ми мешкали тут, у Ратріному палаці, попомедитував я над своїми минулими життями. Не всі вони були невдалі, смертобоже. Я вирішив так сьогодні. Хоч Небеса й били мене в кожному раунді, усі перемоги дорого їм обходилися.

— Так, дуже скидається на те, що тебе веде сама доля. Вони нині й справді слабші, ніж тоді, коли ти кинув виклик їхній моці в Магартсі. А ще вони й відносно слабші. Це тому, що люди стали сильніші. Боги знищили Прагну, але не знищили акселераціонізму. Відтак вони намагалися поховати буддизм під відомими вченнями, але не змогли. Точно й не скажу, чи допомогла тобі ця релігія писати сюжет власної історії, якось там посприявши акселераціонізму, однак цього й ніхто з богів не скаже. Хай там як, вона послугувала доброю димовою завісою, відвернула їхню увагу від капостей, які вони саме могли чинити, а що вона таки прийнялася як віровчення, їхні зусилля проти неї прислужилися збуренню певних антидеїкратичних настроїв. Ти міг би здатися надихнутим, якби не здавався далекоглядним.

— Дякую. Хочеш, благословлю?

— Ні. А хочеш, я тебе?

— Хіба якось потім, Смерте. Але ти не відповів на моє запитання. Кажи, які в нас сили?

— Ну, гаразд. Невдовзі прибуде владар Кубера...

— Кубера? Де він?

— Роками переховувався, потроху зливаючи у світ наукові знання.

— Аж стільки років? Його тіло мусить бути старезним! Як він так зміг?

— А ти не забув Наради?

— Мого давнього лікаря з Капіла?

— Точно. Коли ти розпустив своїх списників після бою в Магартсі, він усамітнився в глушині з купкою челядників. Прихопив із собою все те устатковання, що його ви забрали в Палаті карми. Я знайшов його багато років тому. Після Прагну, уже втікши з Небес шляхом Чорного колеса, я видобув Куберу з його склепу під тим загиблим містом. Згодом він об’єднав сили з Нарадою, який тепер у горах, крамарює з-під поли тілами. Вони співпрацюють. Крім того, ми відкрили там і сям ще кілька таких крамничок.

— І Кубера прямує сюди? Добре!

— А Сіддгартха — і досі князь Капіла. Якщо оголосити там призов, на нього й нині відгукнуться. Ми порозпитували тамтешній люд.

— Хіба якась жменька збереться. Але так, це все одно добра новина.

— А ще ж владар Крішна.

— Крішна? А він що робить на нашому боці? Де він?

— Тут і був. Я знайшов його, коли ми приїхали. Він саме підселився до однієї з дівчат. Жаль було й глянути.

— Чому ж?

— Постарів. Жалюгідно постарів і послабшав, але пиячити й бахурувати не облишив. Утім, Образ усе ще ставав йому в пригоді, час від часу відроджуючи дещицю його колишньої харизми, якусь дрібку колосальної життєвої сили. Його вигнали з Небес після Прагну, але за те, що він, на відміну від Аґні, не став битися проти Кубери й мене. Він мандрував світом понад півстоліття — пив собі, кохав, грав на свирілі й старів. Ми з Куберою не раз його шукали, але він чимало подорожував. Відступникам із-поміж божеств плодючості по-іншому, власне, і не можна.

— А що нам від нього за користь?

— Знайшовши Крішну, я того ж дня відправив його до Наради по нове тіло. Він приїде з Куберою. А його здібності швидко поновлюються після переселення.

— Так що ж за користь нам від нього?

— Не забувай: саме він переміг чорного демона Вану, з яким навіть Індра боявся зійтись. Тверезий, він — чи не найнебезпечніший із нині живих бійців. Яма, Кубера, Крішна і, якщо ти не проти, Калкін! Ми будемо нові локапали й виступимо разом.

— Я тільки за.

— Отже, так і буде. Хай-но пошлють на нас загін своїх богів-новобранців! Я тут саме нові види зброї конструював. Шкода, що їх має бути так багато, і то таких екзотичних. Це просто марнування моєї геніальності — робити з кожної зброї витвір мистецтва замість того, щоб масово виробляти певний засіб нападу. Але цю потребу диктує множинність паранормальних проявів. У когось завжди знайдеться Атрибут, що встоїть перед будь-якою зброєю. То що ж, хай познайомляться з пекельною рушницею, яка рознесе їх на волоконця, хай схрестять леза з електромечем або постануть перед фонтанним щитом, що обдасть їх бризками ціаніду й диметилсульфоксиду. Знатимуть тоді, що наскочили на локапалів!

— Тепер, Смерте, я бачу, чому будь-якого бога, навіть Брахму, можна в