Євген Петрович Петров - Золоте теля

насміляться сказати, що. земля кругла. І знову дуритимуть бідного Іакова, примусять його працювати задарма сім років і підсунуть йому некрасиву короткозору дружину Лію замість пишногрудої Рахілі. Все, все повториться. І Вічний Жид, як і колись, мандруватиме по землі…

— Вічний Жид ніколи більше не мандруватиме! — раптом сказав великий комбінатор, оглянувши присутніх веселим поглядом.

— І це ви теж можете довести фактами протягом двох днів? — заволав Гейнріх.

— Хоч зараз, — ввічливо відповів Остап. — Якщо присутні дозволять, я розкажу про те, що сталося з так званим Вічним Жидом.

Товариство охоче дозволило. Всі приготувалися слухати розповідь нового пасажира, а Ухудшанський навіть промовив: «Розповідаєте? Ну, ну». І великий комбінатор почав:

РОЗПОВІДЬ ОСТАПА БЕНДЕРА ПРО ВІЧНОГО ЖИДА

— Не буду нагадувати вам довгої і нудної історії Вічного єврея. Скажу лише, що близько двох тисяч років цей пошлий дідуган швендяв по всьому світу, не прописуючись в готелях, набридаючи громадянам своїми скаргами на високі залізничні тарифи, через які йому доводилося ходити пішки. Його бачили багато разів. Він був присутній на історичному засіданні, де Колумбу так і не пощастило звітувати за авансові суми, взяті ним на відкриття Америки. Ще зовсім юнаком йому довелося бачити римську пожежу. Років півтораста він прожив у Індії, викликаючи велике здивування йогів своєю живучістю і сварливим характером. Одно слово, старий міг би розповісти багато цікавого, якби наприкінці кожного сторіччя писав мемуари. Але Вічний Жид був неписьменний і до того ж мав діряву пам'ять.

Не так давно старий проживав у прекрасному місті Ріо-де-Жанейро, пив прохолодні напої, дивився на океанські пароплави і розгулював під пальмами в білих штанях. Штани ці він придбав принагідно вісімсот років тому в Палестині у якогось лицаря, що відвоював гроб господній, і вони були ще зовсім як нові. І раптом старий занепокоївся. Захотілос йому в Росію, на Дніпро. Він бував всюди—і на Рейні, і на Гангу, і на Міссісіпі, і на Ян-Цз, і на Нігері, і на Волзі. Не був він тільки на Дніпрі. Заманулося йому, бачте, глянути на цю широку ріку.

Акурат 1919 року Вічний Жид у своїх лицарських штанях нелегально перейшов румунський кордон. Чи варто говорити про те, що на животі він ніс вісім пар шовкових панчох і пляшечку паризьких парфумів, які одна кишинівська дама просила передати київським родичам. В той бурхливий час переправу контрабанди через кордон на животі називали «носити в припарку». Цьому ділу старого швидко навчили в Кишиневі. Коли Вічний Жид, виконавши доручення, стояв на березі Дніпра, звісивши неохайну зелену бороду, до нього підійшла людина з жовто-блакитними лампасами і петлюрівськими личками і суворо запитала:

— Жид?

— Жид, — відповів старий.

— Ну, ходімо, — запросив суб'єкт з лампасами. І повів його до курінного отамана.

— Жида спіймали, — доповів він, підштовхуючи старого коліном.

— Жид? — запитав отаман з веселим подивом.

— Жид, — відповів мандрівник.

— А ось поставте його до стінки, — лагідно сказав курінний.

— Але ж я Вічний! — заволав старий. Дві тисячі років він пожадливо чекав смерті, а зараз йому раптом захотілося жити.

— Мовчи, жидівська морда! — радісно викрикнув губатий отаман. — Рубай його, хлопці-молодці! І Вічного мандрівника не стало.

— От і все, — закінчив Остап.

— Думаю, що вам, пане Гейнріху, як колишньому лейтенанту австрійської армії, відомі звички ваших друзів-петлюрівців? — сказав Паламидов.

Гейнріх нічого не відповів і одразу ж пішов. Спочатку всі думали, що він образився, та вже наступного дня з'ясувалося, що кореспондент свободомислячої газети з радянського вагона пішов прямісінько до містера Хірама Бурмана, якому і продав історію про Вічного Жида за сорок доларів. І Хірам з першої ж станції передав, розповідь Остапа Бендера телеграфом до своєї газети.

Розділ XXVIII

СПІТНІЛИЙ ВАЛ НАТХНЕННЯ

На ранок четвертого дня путі поїзд взяв напрямок на схід. Проминувши снігові Гімалаї, пролітаючи з гуркотом штучні споруди (містки, тунелі, труби для проходження паводкових вод і таке інше), кидаючи трепетну тінь на гірські струмки, літерний поїзд проскочив містечко під тополями і довго вихляв під самісіньким боком великої снігової гори. Не маючи сили подолати перевал одразу, літерний підскакував догори то справа, то зліва, повертав назад, пихтів, знову повертався, терся об гору своїми сірими від пилюки боками, хитрував, мудрував — і таки видерся на волю. Вправно попрацювавши колесами, поїзд хвацько зупинився на останній станції перед початком Східної Магістралі.

В клубках дивовижного сонячного світла, на фоні алюмінієвих гір, стояв паровоз кольору молодої трави. Це був подарунок станційних робітників новій залізниці.

Протягом досить значного часу по лінії подарунків до свят і річниць у нас було не все гаразд. Здебільшого дарували або ж невеличку, завбільшки з кішку, модель паровоза, або ж, навпаки, зубило, розміром в телеграфний стовп. Таке нестерпне перетворення маленьких предметів у великі і навпаки відбирало багато часу і грошей. Нікчемні паровозики припадали пилом на канцелярських шафах, а титанічне зубило, перевезене на двох фургонах, безглуздо і дико іржавіло у дворі ювілейної установи.

Та паровоз ОВ, ударно випущений з капітального ремонту, був зовсім нормальний, і по всьому видно було, що зубило, яким без сумніву його ремонтували, теж було звичайного розміру. Красивий подарунок негайно ж впрягли в поїзд, і «овечка», як звикли називати в смузі відчуження паровози серії ОВ, несучи на своєму передку плакат «Дайош змичку!», покотив до південного верхів'я Магістралі — станції Горної.

Рівно два роки тому тут пролягла на емлі перша чорно-синя рейка, відлита на уральському заводі. З того часу з прокатних станів заводу безперервно вилітали вогненні штаби рейок. Магістраль вимагала їх усе більше й більше. Укладальні «містечка», які йшли назустріч одне одному, на довершення всього викликали одне одного на змагання і взяли такий темп, що всі постачальники матеріалів потрапили в скрутне становище.

Вечір на станції Горній, освітленій рожевими і зеленими ракетами, був такий чудовий, що старожили, якби вони тут були, звичайно, сказали б, що такого вечора вони не пам'ятають. На щастя, старожилів в Горній не було. Ще 1928 року тут не було не тільки старожилів, а навіть будинків і станційних приміщень, ні залізничної колії, ні дерев'яної тріумфальної арки з закликами і прапорами, що лопотіли на вітрі. Саме поблизу неї спинився літерний поїзд.

Поки під гасово-калільними ліхтарями відбувався мітинг і все населення скупчилося біля трибуни, фоторепортер Меншов з двома апаратами, штативом і машинкою для магнію кружляв навколо арки. Арка здавалася фотографу цілком придатною, вона б вийшла на знімку чудово. Але поїзд, що стояв кроків за двадцять від неї, вийшов би замалим. Якщо ж знімати з боку поїзда, то маленькою вийшла б