Євген Петрович Петров - Золоте теля

незаперечне право на славу, то трактористка виявилася значно скромнішою. Знімків п'ять вона трималася спокійно, а потім почервоніла і пішла. Фотографи переключилися на трактори. До речі, на обрії, позаду машин, з'явився ланцюжок верблюдів. Все це — трактори і верблюди — чудово вкладалося в рамки кадру під назвою «Старе і нове», або ж «Хто кого?»

Остап проснувся перед заходом сонця. Поїзд продовжував бігти пустелею. Коридором блукав Лавуазьян, підбиваючи товаришів на видання спеціальної поїзної газети. Він навіть вже придумав назву: «На всіх парах».

— Хіба це назва? — сказав Остап. — Ось я бачив стінгазету в одній пожежній команді. Вона звалася «З вогню та в полум'я». Це була назва!

— Ви — професіонал пера! — закричав Лавуазьян. — Признайтесь, що ви просто лінуєтесь писати для рупора поїзної громадськості.

Великий комбінатор не заперечував, що він — професіонал пера. В разі потреби він міг, не моргнувши й оком, пояснити, що він репрезентує собою в цьому поїзді «Чорноморську газету». А втім, потреби в цьому не було, бо поїзд був спеціальний і його не навідували сердиті контролери з нікелевими щипцями. Та Лавуазьян уже сидів із своєю друкарською машинкою у вагоні ударників, де його пропозиція викликала метушню. Старик з Трьохгорки вже писав хімічним олівцем допис про необхідність влаштувати в поїзді вечір обміну досвідом і літературні читання, вже підшукували карикатуриста і мобілізували Навроцького збирати анкети про те, які підприємства з числа представлених делегатами краще виконали свій промфінплан.

Увечері в купе Гаргантюа, Меншова, Ухудшанського і Бендера зібралося багато газетного люду. Сиділи тісно, по шість чоловік на канапі. Згори звисали голови і ноги. Холод ночі відчутно освіжив журналістів, яких цілий день мучила спека, а довгі такти коліс, що не змовкали вже три дні, настроювали на дружбу. Говорили про Східну Магістраль, згадували своїх редакторів і секретарів, розповідали про смішні газетні ляпсуси і всім гамузом докоряли Ухудшанському за відсутність в його характері журналістської жилки. Ухудшанський високо задирав голову і з почуттям своєї зверхності відповідав:

— Базікаєте? Ну, ну!

В розпалі веселих розмов з'явився пан Гейнріх.

— Дозвольте ввійти найманцеві капіталу, — розв'язано сказав він.

Гейнріх прилаштувався на колінах товстуна-письменника, від чого письменник закректав і стоїчно подумав: «Якщо у мене є коліна, то мусить же на них хтось сидіти? Ну, от він і сидить».

— Ну, як будується соціалізм? — нахабно запитав представник свободомислячої газети.

Якось так склалося, що до всіх поїзних іноземців зверталися чемно, додаючи до їхніх прізвищ ще й «містер», «гер», чи «сеньйор», а кореспондента свободомислячої газети називали просто Гейнріх, вважали базікалом, ставились до нього несерйозно. Тому на поставлене руба питання Паламидов відповів:

— Гейнріх! Ви даремно клопочетесь. Зараз ви знову лаятимете Радянську владу, це нудно і нецікаво. До того ж ми це можемо почути від злої баби в черзі.

— Зовсім не те, — сказав Гейнріх, — я хочу розказати біблейську історію про Адама і Єву. Ви дозволите?

— Слухайте, Гейнріх, чому ви так добре розмовляєте російською мовою? — запитав Сапєгін.

— Навчився в Одесі, коли в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році з армією генерала фон Бельца окупував це чудове місто. Я тоді був у чині лейтенанта. Ви, напевне, чули про фон Бельца?

— Не тільки чули, — сказав Паламидов, — а й бачили. Ваш фон Бельц лежав у своєму золотому кабінеті в палаці командуючого Одеським військовим округом з простреленою головою. Він застрелився, дізнавшись, що у вашій країні вибухнула революція.

Почувши слово «революція», пан Гейнріх офіціально посміхнувся і сказав:

— Генерал лишився вірним присязі.

— А ви чому не застрелилися, Гейнріх? — запитали з горішньої полиці.

— Як у вас вийшло з присягою?

— Ну, то будете слухати біблейську історію? — роздратовано запитав представник свободомислячої газети.

Одначе його ще якийсь час розпікали запитаннями про присягу і лише тоді, коли він уже зовсім образився і збирався йти, погодилися слухати історію.

РОЗПОВІДЬ ПАНА ГЕЙНРІХА ПРО АДАМА ТА ЄВУ

— Жив, панове, у Москві молодий чоловік, комсомолець. Звали його Адам. І була в тому ж місті молода дівчина, комсомолка Єва. І от ці молоді люди пішли якось погуляти до московського раю — в Парк культури і відпочинку. Не знаю, про що вони там розмовляли. У нас молоді люди здебільшого розмовляють про любов. Та ваші Адам і Єва були марксистами і, можливо, говорили про світову революцію. В усякому разі, сталось так, що, прогулюючись колишнім Нескучним садом, вони присіли на траву під дерево. Не знаю, яке це було дерево Можливо, це було древо пізнання добра і зла. Та марксисти, як вам відомо, не люблять містики. їм, очевидно, здалося, що це звичайнісінька горобина. Продовжуючи розмову, Єва зірвала з дерева гілку і подарувала її Адамові. Та в цю мить з'явилася людина, яку позбавлені фантазії молоді марксисти сприйняли за садового сторожа. А це був, очевидно, ангел з вогненним мечем. Невдоволений ангел, лаючись, повів Адама і Єву до контори для складання протоколу за шкоду, вчинену садовому господарству. Ця незначна побутова подія відвернула увагу молодих людей від високої політики, і Адам помітив, що перед ним стоїть ніжна Єва, а Єва помітила, що перед нею стоїть мужній Адам. І молоді люди покохали одне одного. Через три роки в них уже було два сина.

Дійшовши до цього місця, пан Гейнріх несподівано замовк, запихуючи в рукава м'якенькі смугасті манжети.

— Ну й що? — запитав Лавуазьян.

— А те, — гордо сказав Гейнріх, — що одного сина звуть Каїн, а другого — Авель і що за певний час Каїн уб'є Авеля, Авраам народить Ісаака, Ісаак народить Іакова, і взагалі вся біблейська історія почнеться спочатку, і ніякий марксизм перешкодити цьому не зможе. Все повторюється. Буде й потоп, буде й Ной з трьома синами, і Хам образить Ноя, буде і Вавілонська башта, яку ніколи не добудують, панове. І так далі. І нічого нового на світі не станеться. Так що ви даремно гарячкували з приводу нового життя.

І Гейнріх задоволено відкинувся назад, придавивши вузенькою, як в оселедця, спиною добродушного товстуна-письменника.

— Все це було б чудово, — сказав Паламидов, — коли б було підтверджено доказами. Та доказів у вас немає. Вам просто хочеться, щоб було так. Забороняти вам вірити в чудо немає потреби. Вірте, моліться.

— А у вас є докази, що буде інакше? — вигукнув представник свободомислячої газети.

— Є, — відповів Паламидов, — один з них ви побачите післязавтра, на змичці Східної Магістралі.

— Ну-у, починається! — забурчав Гейнріх. — Будівництво! Заводи! П'ятирічка! Що ви мені тикаєте в очі це залізо? Найважливіше — дух! Все повториться! Буде й тридцятилітня війна, і столітня! І знову спалюватимуть людей, які