Роберт Льюїс Стівенсон - Катріона

щось краще, — зауважив я, — але ви могли б бути ласкавішою хоча б на прощання. Не розумію, як можна бути такою жорстокою. Я дуже любив вас, Катріоно… Пробачте, бо називаю вас так востаннє. Мені завжди хотілося бути якомога кращим, намагаюся бути таким і зараз, але шкода, що не можу зробити нічого більшого. Невже й справді ви такі жорстокі?

— Я думаю не про вас, — сказала у відповідь дівчина, — мене цікавить мій батько.

— В такому разі я можу стати вам у пригоді! — відгукнувсь я. — Нам треба порадитись, як бути далі з вашим батьком. Він дуже розгнівається, дізнавшись про наслідки нашої розмови.

Катріона знову зупинилась і запитала:

— Мабуть, тому, що я збезчещена?

— Принаймні він так вважає, — хитнув я головою, — але я вже просив вас не звертати на це уваги.

— Мені все одно, — вигукнула дівчина. — Краще вже бути збезчещеною!

Я не знав, що відповісти, і мовчав. Здавалося, щось закипало в її грудях після останніх слів, і раптом вона вибухнула гнівом:

— Що це все означає? Чому така ганьба випала на мою бідну голову? Як ви сміли допустити до цього, Давід Бальфор?

— Що ж я міг зробити, моя люба? — відповів я.

— Я не ваша люба, — обурилась Катріона, — забороняю називати мене так.

— Що мені слова? — зауважив я. — У мене серце болить за вас, міс Драммонд. Повірте, я дуже шкодую, що так вийшло, і співчуваю вам. Давайте обміркуємо спокійно, що скажемо Джеймсу Мору, бо коли ми повернемося додому, неодмінно виникне сутичка. Треба за всяку ціну закінчити справу миром.

— А-а! — протягла дівчина, і на щоках її виступили червоні плями. — Він хотів битися з вами?

— Хотів, — відповів я.

Катріона якось неприродно засміялась.

— Тільки цього й не вистачало! — вигукнула вона, а потім, звертаючись до мене, заговорила далі: — Ми з батьком — чудова пара, та, виходить, на світі є ще гірша людина. Хвалити бога, я побачила вас таким, який ви є насправді! Думаю, що не знайдеться на світі дівчини, яка б поважала вас.

Досі я терпляче слухав її, та на цьому не витримав.

— Ви не маєте права так говорити зі мною! — обурився я. — Що я вам зробив поганого? І ось винагорода! Це вже занадто.

Дівчина дивилася на мене очима повними ненависті і посміхалася.

— Боягуз! — кинула вона.

— Ні ви, ні ваш батько не смієте мене так обзивати! — аж кипів я. — Сьогодні я вже викликав його на поєдинок. І знову викличу цього мерзенного лиса. Байдуже, кого з нас буде вбито. Ходімо. Час кінчати з усім цим, з усім вашим кодлом! Побачимо, що ви думатимете, коли мене вб'ють.

Катріона похитала головою з тією самою посмішкою, за яку я ладен був убити її.

— Смійтесь, смійтесь! — захлинався я од обурення. — Вашому батькові сьогодні було не до сміху. Я не кажу, що він злякався, — квапливо виправився я, — але він віддав перевагу іншому.

— Про що ви кажете?

— Я пропонував йому битися.

— Битися з вами? — здивувалась Катріона.

— Так, — відповів я. — Але він не захотів, інакше ми б не були тут.

— Не розумію вашого натяку, — зауважила дівчина. — Що ви маєте на увазі?

— Ваш батько наполягав, щоб я одружився з вами, а я не погоджувався. Сказав, що ви самі повинні вирішувати таке питання, й пообіцяв йому поговорити з вами без свідків. Я навіть не уявляв, що між нами відбудеться така неприємна розмова! «А що коли я відмовлю?» — спитав він. «Тоді доведеться вдатись до поєдинку, — відповів я. — Не потерплю, щоб мене накидали в женихи молодій леді, і сам не потерплю, щоб мене примушували». Так я й сказав, то були слова друга. А як ви мені віддячили? Відмовили і з своєї власної волі, а тому ніхто в світі, ніякий батько не примусить мене до шлюбу. Бажання ваше буде виконано, але свого ставлення до вас я не зміню. Сподіваюсь, хоч заради пристойності, ви висловите мені подяку. Я чомусь думав, що ви знаєте мене краще! Можливо, я не зовсім тактовно повівся з вами, але то була хвилинна слабість. А називати мене боягузом! О моя люба, це вже занадто.

— Хіба я могла знати, Деві? — збентежилась дівчина. — Це жахливо! Я й мої родичі, — і вона відчайдушно вигукнула, — я й мої родичі недостойні говорити з вами! О, я готова на вулиці стати перед вами на коліна й цілувати вам руки, просячи вибачення.

— Краще я збережу ті поцілунки, які вже колись мав від вас! Збережу те, чого палко бажав і що таке дороге мені. Не хочу, щоб мене цілували заради каяття.

— Що вам лишається думати про нещасну дівчину? — зітхнула Катріона.

— А про що я говорив вам весь цей час? Вам краще залишити мене, бо більшого горя, ніж я маю зараз, ви мені не завдасте, коли б навіть і хотіли. Краще подбайте про Джеймса Мора, свого батька, з яким вам ще доведеться мати серйозну розмову.

— О, який жах лишатися на самоті з цим чоловіком! — вигукнула дівчина, силкуючись опанувати себе. — Але не турбуйтесь більше про це. Він не знає моєї вдачі і дорого заплатить за цей день, дуже дорого!

Катріона повернулась і пішла додому, а я — слідом за нею. Раптом вона зупинилась:

— Далі я піду сама. Мені не потрібні свідки.

Сердитий, я трохи поблукав містом, скаржачись на свою нещасливу долю. Мене душив гнів; здавалося, що в Лейдені не вистачає для мене повітря і що я ось-ось задихнуся. Зупинившись на розі вулиці, я якось по-дурному зареготав, здивувавши перехожого. Це повернуло мене до пам'яті.

«Я надто довго був простачком, вірніше дурнем і ганчіркою, — думав я. — Тепер цьому кінець. Я дістав добрий урок — ніколи не зв'язуватися з проклятою статтю, що згубила чоловічий рід на початку світу і губитиме, поки житимуть люди на землі. Бог свідок, яким я був щасливим, поки не побачив її, і можу заприсягтися, що буду знову щасливим, коли розлучуся з нею».

У мене на той час було єдине бажання, щоб Катріона з батьком скоріше виїхали, і в моїй голові крутилася невідступна думка про те, в яких злиднях вони житимуть, коли не стане дійної корови — Давіда Бальфора. Я навіть злорадно втішався з цього приводу. Та раптом настрій мій різко змінився. Я все ще гнівався, все ще ненавидів її, але водночас вважав своїм обов'язком подбати про неї, щоб вона не бідувала.

Коли я з такими думками повернувся додому, то біля дверей побачив упаковані чемодани, а на обличчях батька