Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

- тисячі наметів. Цілий город наметів! Де вже Чигирину до самого тільки стану Юрасевого! Оком не окинеш всього! Табуни коней, гурти верблюдів, буйволів, овець, - буде чим годуватись окрім того, що можна грабувати для їжі й для лакомства по всій Україні.

На сонці вилискуються, аж горять, македонські й турецькі щити, арабські списи, панцирі; цілий ліс корогов полощеться у повітрі.

А намети Юрася й Асан-Кара-Мустафи-паші! Се якісь храми, не намети, храми з куполами, з главами, з золотими на главах яблуками і полумісяцями… На десятки верстов горить золото полумісяців… Полу місяці так і кричать: «Все наше! Половину світу вже забрали - заберемо й Україну…»

Юрась сидить у своєму наметі на багатім турецькім дивані і щось пише. Рука йому прудко бігає по золотообрізному папері, мов силкується піймати що: що ж друге, як не думи свої! Потім рука зупиняється, сам він мов щось згадує, до чогось прислухається, чи придивляється до чогось далекого і невидимого…

У намет входить хтось чорнявий - не то волошин, не то гречин.

- А, се ти, пане Астаматій?

- До нуг панських, ясновельможний ксьондже.

- А що у Кара-Мустафи? Скоро наші гармати заговорять?

- Чекаємо Каплана-паші.

- Добре. А я намірився перше ознаймувати про себе універсалом. Нічого не чути з Запорогів?

- Приїхали звідти деякі ватажки - Пелех, Яворницький.

- А сам Сірко?

- То якийсь хамелеон: і москаля самого, і московського гетьмана, і нас самих за носи водить степова лисиця.

- Так я думаю ту лисицю курятиною виманити із нори універсалом. Я вже й написав його.

У намет увійшов Іван Яненко, родич Юрасів.

- Добридень, ясний князю!

- Бувай здоров, Івасю. Маєш новини до мене?

- Маю, ясний князю. Чути, що до москалів прийшла підмога - Комлики з князем Каспулатом Муцаловим… Час би й починати.

- Час, і я думаю. А все ж я ознаймую про себе універсалом. Він у мене готовий. Візьми ось прочитай голосно, а ми з паном Астаматієм послухаємо. Сідайте, панове.

Юрась подав Яненкові свій універсал. Той став читати:

«Божою милостию ми, Георгій Гедеон Венжик Хмельницький, великий князь український і сарматський, гетьман запорозький український і всеї України дідич,

Славному війську запорозькому низовому з кошовим отаманом Іваном Сірком, і кому відати належить, всему курінному отаманню і всему товариству старшому і молодшому, панам полковникам і всій старшині полковій, і всему православному духовенству, всему козацькому воїнству і поспільству ознаймуєм сим нашим листом нашу волю і найсердечнійше поздоровленнє.

Відомо вам всім, до якого пониження вороги наші, видячи непевність синів України, довели її».

Але їм не прийшлось дочитати. Скрізь по стану завили сурми до бою.

Усі паші були вже на конях, як Юрась вискочив із свого намета. Корогви, мов вітром, носило по полю, бо треба було перестріти Ромодановського й Самойловича, що вже з своїми силами на орди Мурад-Гірея і Калги-султана, мов сарана, несподівано налетіли і мало у Тясмин не загнали. Та може й загнали б, коли б від Мурада-Гірея не прискакав до Ромодановського ханський осавула, знайомий нам татарин Тегай.

Ромодановський і Самойлович керували боєм через своїх трубачів і гінців, стоячи рядом на високій могилі, як перед ними, мов із землі, виріс Тегай. Його козаки допустили до Самойловича й Ромодановського, яко посланця ханського. Тегай подав Ромодановському якийсь клаптик паперу. Той розгорнув папірець, накинув очима, затрусився на сідлі і трохи з коня не впав.

- Де мій син? - не своїм голосом спитав він татарина.

- У обозі його милості Мурад-Гірея-хана.

- Чи ви при розумі, князю Григорію Григорійовичу? Нам переставати битися, коли мої козаки скоро всю орду із обозом загонять у Тясмин!

- Обоз… Христом Богом прошу - перестаньмо!

І сам Ромодановський велів своїм трубачам трубити спокій, а гінці його полетіли з тим же гтриказом.

- Видиш? - сказав князь Тегаю. - Гони до хана і доложи, що я сповнив його… - він не знав, що казати, - його просьбу… його волю…

Татарин, як птиця, полетів до Мурад-Гірея і до обозу.

- Що ти заподіяв, князю! - сплеснув руками Самойлович.

- Сина спас… Чи не спас?.. Може його голова уже на списі…

Боярин князь Григорій Ромодановський мав сина Андрія. Усі надії свої, усі свої гордощі, славу свого роду - усе те старий князь покохав у своєму Андрійкові. Молодий князь був і вродливий, і щирий, і відважний вояк. І сю надію старого князя спіткала зла недоля.

Ще за гетьманів Дорошенка й Многогрішного, у кривавій потребі на Чорному Шляху з ордою, молодий князь попав у полон, і вже десять літ пив воду бахчисарайських фонтанів, а інколи й доповняв їх слізьми своїми. Ніякого окупу не хотіли брати татари за молодого княжича, бо був він для Криму дорогим закладом: через сина-полоняника вони грізного батька в узді держали.

Так і тепер, 3-го серпня 1678 року доля України була в руках у Ромодановського, а він її впустив, покинув на іграшку темної сили, бо у руках Мурад-Гірея-хана була голова його сина, його гордощів.

От як він крикнув: «Христом Богом прошу - спокій! Приказую спокій!» І ото як Самойлович, заломивши руки, аж простогнав: «Що ти заподіяв, князю!» Ромодановський подав Йому той клаптик паперу, що привіз Тегай. На тому клаптикові Мурад-Гірей написав, що як тільки Ромодан перепинить йому дорогу до Чигирина, то нехай жде від хана кривавий гостинець - «облуплену і набиту соломою кожу з голови його сина-полоняника…»

- Мій син там, в обозі Гирея, - сказав князь, показуючи на берег Тясмина, де бились козаки и москалі з татарами.

А під Чигирином в той час було чисте пекло. Ломові гармати й мортирі вже кинули в город більш тисячі ядер та до чотирьохсот бомб. Город і замок палали як страшенні панікадила.

Юрась і Асан-Кара-Мустафа-паша стояли на правому березі Тясмина і дивились на бій там, за Тясмином, де Ромодановський і Самійлович, здавалось, от-от задавлять московськими ратями й козаками орди Мурад-Гірея та султанових яничар і шагів з Волохами й Молдаванами. Мов демони із самого пекла носились від краю до краю кривавого бою, сиплючи дощем стріл, косоокі Комлики. Кара-Мустафа-паша гнав щохвилини своїх чаушів з своїми приказами то в той, то у другий кінець кривавого поля. «Шнурок, шнурок!» - мов живе щось колотиться під черепом у Юрася і піднімає йому на голові волосся. «Сивіє, сивіє моя голова!» - І перед його очима Акерман і задавлені шнурками