Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

субстанцію предметів, обгризають її аж до білих кісток, до скелета і ребер, які миготливо фосфоризують на всьому тому печальному побоїську. Ті білі папери, ганчірки на смітнику, ті неперетравлені костомахи світла залишаються в червивій темряві найдовше й не можуть зникнути. Раз у раз може здатися, що сутінь уже поглинула їх, але потім їх знову видно — як вони все ще світяться, щомиті пропадаючи з очей, наповнених вібруванням і мурашками, але тоді перестаєш розрізняти ці рештки предметів та видива ока, що саме в цей час починає марити, мов уві сні, аж кожний сидить у власній аурі, немов у комариній хмарі, оточений хороводом зоряного роїння та пульсування мозку, миготливою анатомією галюцинацій.

Тоді з дна подвір’я починають підніматися ті прожилки повівів, ще не певні свого існування і вже ладні від нього відмовитися, перш ніж дійдуть до наших облич, ті смуги свіжості, що ними підбита зі споду, ніби єдвабною підшивкою, складчаста літня ніч. І в той час, коли на небі засвічуються перші мерехтливі й увесь час здмухувані зірки, вкрай повільно розпадається задушливий вельон присмерку, витканий з вирування й видінь, — і в зітханні відкривається літня ніч, глибока й насичена у своїй глибині мливом зірок та далеким жаб’ячим скрекотом.

Аделя, не вмикаючи світло, лягає в ліжко, у вим’яту й викачану з попередньої ночі постіль, і щойно вона примкне повіки, як починається гонитва всіма поверхами й помешканнями будинку.

Лише для невтаємничених літня ніч є спочинком і забуттям. Лиш тільки закінчаться справи дня і стомлений мозок намагається заснути й забутись, як починається безладна метушня, заплутаний велетенський розгардіяш липневої ночі. Усі помешкання, всі кімнати й комірчини будинку в таку мить наповнюються гамором, пересуваннями, появами і зникненнями. В усіх вікнах стоять настільні лампи з абажурами, яскраво освітлено навіть коридори, а двері відчиняються і зачиняються ледь не безперервно. Єдина велика й безладна, напівіронічна розмова плюскотить і розростається у вічних незгодах по всіх відсіках цього вулика. На другому поверсі ніхто до ладу не знає, про що йдеться отим із першого, тож вони висилають посланців з пильними інструкціями. Кур’єри мчать через усі помешкання, сходами вгору і вниз, по дорозі забувають інструкції, до того ж їх увесь час відкликають назад для нових розпоряджень. І завжди лишається якесь нове доповнення, справу ніколи не з’ясовано до кінця, тож уся та метушня зі сміхом і жартами ні до чого не приводить.

Тільки бічні кімнати, не втягнуті в цей великий балаган ночі, мають свій окремий час, відмірюваний цоканням годинників, монологами тиші, глибоким диханням поснулих. У них сплять, розметавшись, набубнявілі молоком мамки, жагуче присмоктані до лона ночі, з палахкими від екстазу щоками, а немовлята блукають по їхніх снах із заплющеними повіками, мандрують пестливо, мов чуйні тваринки, блакитною мапою жилок на білих рівнинах їхніх грудей, ніжно лазять, сліпими личками шукаючи теплого розрізу, входу до того глибокого сну — і врешті чутливими губами знаходять пипку сну, знайомий пиптик, налитий солодким забуттям.

А ті, які у своїх ліжках запопали сон, уже не відпускають його, поборюючи, мов ангела[224], який виривається, поки не переможуть його і не притиснуть до постелі, й так уже хроплять із ним навперемін, наче сварячись і дорікаючи собі навзаєм гнівними історіями своєї ненависті. А коли ті жалі та плачі погамовано змовкнуть і вся та гонитва розсіється і щезне по кутках, кімната за кімнатою западає в тишу й небуття, сходами навпомацки йде продавець Леон. Він сходить поволі і з черевиками в руці, а потім у темряві шукає ключем замковий отвір. Так щоночі він повертається з лупанарію — струшуваний гикавкою, почервонілі від крові очі, нитка слини, що тягнеться з роззявленого рота.

У кімнаті пана Якова на столі горить лампа, а сам він, горблячись над столом, пише листа до Християна Зайпеля та Синів, механічні прядильні і ткальні — довгого, на багатьох сторінках листа. На підлозі вже лежить повно списаних аркушів, але до кінця ще далеко. Щохвилини він зривається з-за столу й бігає навколо кімнати, запустивши руки у розвихрене волосся, й коли він описує ті кола, трапляється, що вилітає на стіну й летить уздовж шпалер, ніби великий невиразний комар, непритомно вдаряючись об арабески настінних орнаментів, а тоді знову збігає на підлогу, продовжуючи свій натхненний біг по колу.

Аделя спить дуже міцно, її вуста розтулені, обличчя видовжене й відсутнє, але опущені повіки прозорі, й на їхньому тонкому пергаменті ніч пише свою присягу — наполовину зі слів, наполовину з малюнків, закреслень, виправлень і карлючок.

Едьо стоїть у своїй кімнаті голий до пояса і вправляється гантелями. Йому треба так багато сили, подвійної сили в раменах, які заміняють безвладні ноги — й тому він старанно вправляється, потайки цілими ночами тренується.

Аделя відпливає назад, поза себе, у відсутність і не може крикнути, покликати, перешкодити тому, щоб Едьо не вліз у вікно.

Едьо вилазить на ґанок не озброєний милицями, й Аделя налякано дивиться, чи ноги понесуть його. Проте Едьо не намагається йти.

Ніби великий білий пес, він наближається, присівши на всі чотири і човгаючи довгими стрибками по лункій підлозі ґанку, — й ось він уже коло Аделиного вікна. Як і щоночі, він притискає своє бліде й товсте обличчя з болісною гримасою до лискучої від місяця шиби і щось говорить — плаксиво, настирливо, розповідає зі сльозами, що на ніч його милиці закривають у шафі й тепер він мусить бігати по ночах, як пес, на чотирьох.

Проте Аделя безвладна, віддана цілком глибокому ритмові сну, який тече крізь неї. Аделя навіть не має сили натягнути ковдру на оголені стегна й нічим не зарадить проти блощиць, які цілими шерегами та колонами пересуваються по її тілу. Ці легкі й тоненькі листочки-тулуби біжать по ній так нечутно, що вона не відчуває й найменшого дотику. Ці пласкі торбинки для збирання крові, руді мішки для збирання крові, без очей та фізіономій, марширують по ній цілими кланами, великим переселенням народів, поділеним на роди й покоління. Вони біжать з-під її ніг незліченними юрбами, суцільною променадою, дедалі більші, вже з нічних метеликів, схожі на пласкі гаманці, на червоних безголових вампірів, легкі й паперові, на ніжках, тендітніших за павутину.

Але коли останні спізнілі блощиці пробігли і зникли — ще одна величезна, а потім остання, то запала цілковита тиша, в якій кімнати поступово наповнюються сіризною світанку, а порожніми коридорами і помешканнями плине глибокий сон.

У всіх ліжках лежать люди з підтягнутими колінами, з