Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

Діставшись Грушевського, колишній капітан Рябцев зупинився й заглушив мотор. У старих будинках обабіч вулиці всі вікна були темні. Тут панувала тиша, й тиша ця здавалася Рябцеву підозрілою. Він зняв і розчохлив рушницю, після чого знову повісив її на плече. Моторолера провів через утоплений на в'їзді до брами двору бордюр тротуару і притулив до стіни будинку, полінувавшись висунути підніжку, щоб двоколісний друг просто стояв, упершись у дорогу. Завмер, прислухаючись.

Звідкись донеслися звуки, схожі на цокання старого годинника. Рябцев напружив слух. Цокання посилилось і перестало бути цоканням. Тепер Рябцев чітко чув квапливі кроки людини. Звук підказував, що йшла жінка.

Через хвилину вона з'явилася на тому ж боці, де стояв Рябцев, і, мабуть, помітивши його, перебігла через порожню бруківку й прискорила крок. Рябцев, затамувавши подих, стояв нерухомо і проводжав її поглядом, поки вона не повернула за ріг. Знову стало тихо.

Рябцев розгубився. Чи то втома тіла, чи то стомленість думки дали про себе знати, й він оглядівся навсібіч уже іншим, не напруженим, а розслабленим поглядом, який благав про допомогу. Він раптом відчув себе абсолютно чужим у цьому місті. Чужим і непотрібним. Місто міцно стояло на фундаментах своїх давніх і нових будинків, місто чіпко трималося за землю під собою корінням тисяч дерев, старих і молодих, які зростали в парках, і скверах, і вздовж доріг у кам'яних дучках. Таке місто не могло потребувати допомоги Рябцева. Таке місто взагалі не могло потребувати допомоги, воно само могло надавати допомогу. І першу, й останню. І, напевно, Рябцеву ця допомога міста була зараз необхіднішою, ніж навпаки – місту незрозуміла й самим Рябцевим не усвідомлена до кінця допомога колишнього капітана колишнього КДБ, а тепер просто капітана моторолера «piaggio»! Якби поблизу стояла лавка, Рябцев упав би на неї, навіть не звернувши уваги, мокра вона чи ні. Але лавки не було, місто примушувало Рябцева стояти. А стояти – це вже зазнавати напруження. І йому, капітанові Рябцеву, зробилося раптом соромно за слабкість своїх думок і почуттів, за свій нечоловічий стан. І він узяв себе в руки, стиснув кулаки, зціпив зуби і суворо, по-військовому подивився навкруги. І здалося йому, що місто миттєво скасувало стійку «вільно» і напружилося, щоб відповідати стійці «струнко!». Але у цей момент якісь абсолютно дивні й розслаблені звуки порушили тишу. П'яний голос, супроводжуваний іншими менш виразними шумами, наближався, й інтонації цього голосу підказували Рябцеву, що людина на ходу розмовляє сама з собою і ставить питання в порожнечу, тобто до всього світу. Перехожий п'яниця Рябцева не цікавив, і він притулився спиною до стіни будинку поряд із моторолером і перечікував тепер, коли цей гуляка пройде повз нього, щоб повернулася потім тиша і допомогла Рябцеву зібратися з думками, зосередитись і спробувати зрозуміти: а чи потрібен він узагалі цьому місту, зі своєю рушницею, на своєму вірному «piaggio», зі своїм дивним бажанням захистити місто від невидимого ворога, від Карпатського моря, що причаїлося під підвалами, і пов'язаних із ним аномалій?! Може, має рацію знайомий Аліка Олисевича, цей письменник із високим блискучим лобом і єхидним поглядом? Може, дійсно, все це нісенітниця та витвір хворої уяви самотнього і нікому не потрібного старого?!

– А шаланди? Шаланди, полниє кефалі?! – прозвучав п'яний голос зовсім поряд, і Рябцев обернувся. Побачив у темряві метрів за п'ятнадцять од себе невисокого, але все-таки на голову вищого за нього, Рябцева, чоловіка в темній короткій куртці, що ледве брів, похитуючись. У руках матово блиснула пляшка. – Я не бачу берега, – скаржився сам собі й усьому світові п'яний чоловік. – Я його не бачу!.. О! – Чоловік зупинився, помітивши Рябцева.

І тут Рябцеву стало зле. Заболіло серце, повітря видалося солоним, морським, задряпало в горлі й, найстрашніше, над головою він почув різкий і огидний крик-регіт чайок. Він задер голову і побачив над будинком нечіткий рух, почув ляскання пір'я. І, виразно відчуваючи, що сили його покидають, він устиг стягнути з плеча рушницю, підняти її дулом догори і спустити курок. Гримнув постріл, не чіткий військовий, а «розсипчастий», глухий, як на полюванні. Дріб, вирвавшись із залізного дула, пронизав повітря і рвонув угору, збільшуючи територію ураження. Вниз, під ноги й цьому п'яниці, і стрільцеві, впали три скривавлені чайки, впали не мертвими, а пораненими. І почали бридко перекидатися на тротуарі. Одна злетіла з бордюру на дорогу.

В очах у п'яниці блиснув жах, він безглуздо і незграбно побіг, розмахуючи для рівноваги пляшкою, затиснутою в руці. Чайки залишились. І залишився, тримаючись тепер рукою за серце, Рябцев, перелякавшись на смерть і вперше так гостро відчувши скінченність власного життя.

Але серце потихеньку заспокоювалося. Повітря повнилося вологістю, солі в ньому тепер не було. І тільки чайки, що лежали під ногами, – дві з трьох уже не подавали ознак життя, – доводили: все те, що тільки-но сталося, не було витвором його, Рябцева, фантазії.

Він би стояв іще довго в такому спантеличеному стані, слухаючи відтавання свого тлінного, переляканого серця й тіла. Але звідкись ізверху впало неяскраве світло. І він, підвівши голову, побачив, що в будинку, до якого він притулився спиною, засвітилося кілька вікон. І скрипнула рама одного вікна, відчиняючись. Жіночий голос перелякано запитав: «Що там?», а чоловічий відповів: «Тихо, може, вбили?!»

І зрозумів Рябцев, що треба йти звідси. Зрозумів, що він розбудив своїм пострілом місто чи принаймні його частину. Тобто потурбував сторонніх, які не знали ні про його існування, ні про небезпеку, яка загрожує чи то місту, чи то Рябцеву, чи то їм усім. І в секундний момент у Рябцева в голові з’явилася й відразу зникла думка про те, що небезпека для міста йде від нього самого, від Рябцева. Це він з’їхав з глузду і бачить, чує, навіть нюхає витворені ним самим галюцинації. Він штовхнув ногою мертву чайку, ближню до нього. І тіло чайки відлетіло на проїжджу частину. Здивований, він іще встиг подумати про те, що його галюцинації куди сильніші та страшніші, ніж усі ці рекламовані по телевізору кіноефекти 3D.

А десь далеко зазвучала сирена. І мозок колишнього кадебіста відразу підказав своєму власникові: хтось із мешканців будинку подзвонив до міліції, й тепер сюди мчала ця міліція, щоб зрозуміти, знайти й заарештувати.

Завченими рухами засунув Рябцев рушницю в чохол, узявся за кермо моторолера й вивів його на бруківку.

Він ще ніколи так швидко не їхав брукованими вулицями, як цієї ночі. І ніколи ще не був він таким