Дебора Харкнесс - Сповідь відьом

— Доброго ранку, пане Нокс, — відповіла я так само прохолодно і знову зосередила свою увагу на розгорнутій книзі, що лежала переді мною. Нокс ступив до мене ще один крок.

Не відриваючи погляду від своїх паперів, Метью стиха проказав:

— Я б не радив вам підходити ближче, якщо доктор Бішоп не бажає з вами говорити.

— Я дуже зайнята, — сказала я і враз відчула наростання тиску, а в голові у мене почувся шепіт. Кожну дещицю своєї енергії я спрямувала на те, щоб не допустити відьмака до своїх думок. — Я ж сказала, що зайнята, — повторила я крижаним тоном.

Метью відклав олівець і різко встав з-за стола.

— Пан Нокс просто проходив мимо, Метью, — сказала я і, знову повернувшись до свого комп’ютера, швидко надрукувала кілька речень повної абракадабри.

— Сподіваюсь, ви розумієте, на що наважились, — раптом випалив Нокс.

Метью стиха загарчав, і я легенько взяла його за руку. Нокс прикипів очима до точки, у якій стикнулися тіла вампіра й відьми.

До цієї миті Нокс лише підозрював, що ми з Метью надто близькі, щоб відьми й відьмаки почувалися спокійно й комфортно. Тепер же він у цьому не сумнівався.

«Ти сказала йому те, що тобі відомо про нашу книгу». Лиховісний голос Нокса зазвучав у моїй голові, і хоч як я не намагалася перепинити його проникнення, чаклун був надто сильним. Не впоравшись із його натиском, я аж охнула від несподіванки.

З-за столика замовлень на нас стривожено поглянув Шон. Рука Метью під моєю долонею завібрувала, а його гарчання ставало дедалі гучнішим та загрозливішим.

— Хочете привабити увагу звичайних людей? — люто просичала я відьмаку і вщипнула Метью за руку, даючи зрозуміти, що його допомога мені не знадобиться.

Нокс неприємно вишкірився.

— Цього ранку ви привернули увагу не лише простих людей, докторе Бішоп. Ще до того як впаде ніч, кожна відьма в Оксфорді знатиме, що ви зрадниця.

М’язи Метью налилися сталлю, і він потягнувся до маленької домовинки зі священною водою.

«О Господи, — подумала я. — Невже він збирається убити відьмака тут, у Бодліанській бібліотеці?»

— Годі, — тихо сказала я Ноксу. — Якщо ви зараз не підете, то я розповім Шону, що ви чіпляєтеся до мене, і він покличе охорону.

— Щось сьогодні освітлення в Сельден-Енді заслабке, — сказав нарешті Нокс, перериваючи протистояння. — Мабуть, переберуся я до цієї частини бібліотеки, — кинув він і пішов геть.

Метью зняв мою руку зі своєї і почав збирати свої речі.

— Ми йдемо. Негайно.

— Ні, не йдемо. І не підемо, доки я не отримаю отой манускрипт.

— Ти що — не чула? — емоційно мовив Метью. — Він погрожував тобі! Мені не потрібен той манускрипт, але мені потрібна…. — він раптом замовк.

Я заштовхала Метью назад у його крісло. Шон і досі витріщався на нас, а його рука непевно зависла над телефоном. Я всміхнулася йому, похитала головою і зосередила увагу на вампірові.

— Це моя помилка. Не треба було мені торкатися тебе, коли ти тут стояв, — пробурмотіла я, поглянувши на свою руку, яку знову мимоволі поклала йому на плече.

Метью взяв мене за підборіддя холодними пальцями і зазирнув мені у вічі.

— Ти шкодуєш, що доторкнулася до мене чи через те, що це побачив відьмак?

— Я не шкодую ні про перше, ні про друге, — прошепотіла я. Вираз його сірих очей враз змінився із сумного на вкрай здивований. — Але ж ти не хочеш, щоби я поводилася нерозсудливо….

Коли до нас знову наблизився Нокс, Метью міцніше взяв мене за підборіддя, і всі свої чуття спрямував на відьмака. Коли ж той зупинився за кілька столиків від нас, вампір переключив свою увагу на мене.

— Іще хоч одне слово з його боку — і ми йдемо. І чхати мені на той манускрипт. Я серйозно, Діано.

Після цього думати про алхімічні ілюстрації стало неможливим. Застереження Джиліан стосовно того, що трапляється з тими відьмами, що мають секрети від других відьом, та тверда заява Нокса про те, що я — зрадниця, гуділи в моїй голові. Коли Метью спробував витягнути мене на обід, я відмовилася. Бо манускрипт і досі не прийшов, і ми не могли дозволити собі сидіти в кафе, коли він прийде — бо Нокс був неподалік.

— Ти що, забув, скільки я всього з’їла на сніданок? — спитала я, перериваючи настійливі прохання Метью. — Я не голодна.

Невдовзі повз мене проплив знайомий демон-любитель кави; він розмахував навушниками, тримаючи їх за шнур.

— Привіт, — кинув він і приязно помахав рукою мені та Метью.

Метью кинув на нього непривітний погляд.

— Приємно знову бачити вас обох. Можна я перевірю свою електронну пошту там, поки відьмак сидить біля вас тут?

— Як тебе звати? — спитала я, придушуючи усмішку.

— Тімоті, — відповів демон, погойдуючись на п’ятах. На ногах у нього були ковбойські чоботи різного кольору: один червоний, а другий — чорний. Очі він теж мав різнокольорові: одне блакитне, а друге — зелене.

— Ну аякже, Тімоті, можеш перевіряти свою пошту хоч до ранку.

— Ну, ти дівка хоч куди, молодець. — Схвально кивнувши мені рукою, він різко крутнувся на п’ятці червоного чобота і пішов геть.

Годину по тому я підвелася, вже не в змозі стримувати своє нетерпіння.

— На цей час манускрипт вже мав з’явитися. — І пішла до Шона.

Вампір полинув поглядом до мене через шість футів відкритого простору до столика замовлень. Цього разу дотик його очей до моєї спини відчувався, як тверді крижинки, а не м’які сніжинки.

— Привіт, Шоне. Може, перевіриш, чи не прийшов той манускрипт, який я сьогодні замовляла?

— Напевне, ним користується хтось інший, — відповів Шон. — Бо для тебе нічого немає.

— А ти впевнений? Навряд чи його хтось іще замовляв.

Погортавши бланки замовлень, Шон знайшов серед них моє. До нього було прикріплено скобкою папірець із написом: «Відсутня».

— Як це відсутня? Я ж бачила її кілька тижнів тому!

— Тоді перевіримо. — Вставши з-за стола, Шон рушив до кабінету директора. Метью відірвав погляд від своїх паперів і спостерігав, як Шон стукає в раму відчинених дверей.

— Доктор Бішоп замовила ось цей манускрипт, а він позначений, як відсутній, — пояснив Шон і подав начальнику бланк замовлення.

Пан Джонсон розгорнув книгу на столі й пробігся пальцем по рядках, заповнених поколіннями старших бібліотекарів.

— А й справді. «Ешмол сімсот вісімдесят два». Цей манускрипт відсутній із тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятого року. А мікрофільму в нас немає.

Метью скреготнув стільцем, підводячись з-за стола.

— Але ж я бачила його всього-на-всього кілька тижнів тому.

— Цього просто не може бути, докторе Бішоп.