Роберто Сав'яно - Ґоморра

підлеглого? Хто ж відмовиться здійснювати обряд вінчання тільки тому, що воно — результат альянсу між родинами Каморри? Дон Пеппіно висловлювався недвозначно: «При здійсненні таїнств, для яких потрібна присутність хрещеного батька, не дозволяйте виконувати його роль тим, хто не відзначився християнською зрілістю та чесністю в громадському і приватному житті. Не допускайте до таїнств жодного, хто намагається вчинити неприпустимий тиск, хто не посвячений в ці таїнства».

Дон Пеппіно кинув свій виклик Каморрі саме в той момент, коли Франческо Сандокан Ск’явоне ховався в бункері під своєю міською віллою, казалезькі сім’ї воювали між собою, а цемент і утилізація сміття ставали новими пріоритетами їхніх імперій. Дон Пеппіно не мав бажання ґрати роль священика-втішника, що супроводжує вбитих малолітніх солдатів мафії до могили і при цьому шепоче матерям у чорному вбранні: «Тримайтеся, ви повинні бути сильними». В одному інтерв’ю він заявив: «Ми мусимо розбити узи кланів, щоби люди пережили внутрішню кризу». Він займав також чітку політичну позицію, стверджуючи, що його пріоритет — виступати проти політичної влади як продовження влади кримінальної. Дон Пеппіно надавав підтримку конкретним проектам та нововведенням, він не бажав залишатися осторонь: «Політичні партії втратили своє обличчя; часто кандидат, якого підтримує Каморра, не має ані власної політики, ані партійної, а просто виконує роль гравця чи посідає певну посаду — і все». Метою діяльності священика не було завдати Каморрі поразки. Як часто казав сам дон Пеппіно, «Переможці та переможені — всі вони в одному човні». Мета полягала в тому, щоб зрозуміти, трансформувати, засвідчити, виступити проти, зняти електрокардіограму серця економічної моці для того, щоб зрозуміти, як вирвати м’язи цього органу з-під контролю кланів.

Я ніколи ані на хвилину не проймався чимось на кшталт релігійного пієтету, але в словах дона Пеппіно бриніло щось таке, що виходило поза межі релігійного. Він започаткував новий метод, який відновив таке поняття, як «релігійно-політична промова». Віру в здатність людини вгризтися зубами в реальність і не відпускати її доти, аж поки від неї одне шмаття не залишиться. Створив новий тип мислення та мовлення, здатний відслідковувати запах грошей.

Ми звикли думати, що гроші не пахнуть, але це висловлювання правдиве лише тоді, коли гроші — в руках у володаря. А допоки вони не опиняться у нього в руках, вони все ж таки мають свій запах. Запах нужника. Дон Пеппіно трудився в краї, де гроші і справді пахнуть, але лише на один короткий момент — коли їх «видобувають» і перед тим, як вони перетворяться на дещо інше, стануть легітимними. Запахи та аромати ми відчуваємо лише тоді, коли втикаємося носом у те, що пахне або смердить. Дон Пеппіно Діана збагнув, що має тримати своє обличчя близько до землі, вдивлятися в спини та очі людей зблизька, якщо він хоче бачити і вказувати на конкретних винуватців, якщо він хоче зрозуміти, де і як накопичується бізнесове багатство, де і як зароджуються вбивства, арешти, ворожнеча та мовчанка. Він мав завжди тримати свій інструмент на кінчику язика. Цим інструментом було слово — єдиний засіб, що був у змозі змінити тодішню реальність. І це слово, нездатне мовчати, стало його смертним вироком. Його вбивці вибрали дату не навмання. 19 березня 1994 року відмічалося свято Сан Джузеппе, його день ангела. Рано вранці дон Пеппіно вже був у церкві, в головній залі побіля свого кабінету. Він ще не встиг одягнути свою рясу, тому вбивці не відразу розібралися, хто він.

— Хто тут дон Пеппіно?

— Я.

То були його останні слова. В нефі гримнули постріли. Дві кулі влучили священику в обличчя, решта пробили голову, шию, руки, а одна влучила у в’язку ключів, що висіла в нього на поясі. Кілери стріляли зблизька, цілячись у голову. Одна з гільз застрягла між його курткою та светром. Дон Пеппіно готувався до першої денної меси. Йому було тридцять шість років.

Ренато Натале, мер-комуніст міста Казаль-ді-Прінчіпе, одним з перших прожогом кинувся до церкви, де знайшов тіло священика, яке й досі лежало на підлозі. Натале обрали мером лише за чотири місяці до вбивства. І це не було збігом обставин: клани хотіли, щоб це вбивство сталося саме під час його короткого перебування при владі. Ренато Натале став першим мером Казаль-ді-Прінчіпе, який війну з кланами зробив пріоритетом своєї діяльності. Свого часу він навіть здав мандат депутата міськради, бо відчув, що остання перетворилася на звичайнісінький придаток для штемпелювання рішень, що приймалися за її стінами. Якось карабінери влаштували несподіваний обшук у будинку Ґаетано Корвіно, члена міськради, і застукали там усіх найвищих керівників кланів, тоді як сам Корвіно був у той момент на засіданні міськради. З одного боку — справи міськради, а з другого — оборудки через міськраду. І ці оборудки — єдине, заради чого варто підніматися вранці з ліжка; це не ти, а вони будять тебе, надівають на тебе піжаму і піднімають на ноги.

Я завжди спостерігав здалеку за Ренато Натале так, як зазвичай спостерігаєш за людьми, що мимоволі стають символами обов’язку, опору та мужності. Символами майже метафізичними, нереальними, прадавніми. Чомусь я почувався розгубленим підлітком, спостерігаючи його намагання започаткувати клініку для іммігрантів та виступи проти влади казалеських кланів, а також проти їхніх оборудок з цементом та утилізацією відходів у смутні часи ворожнечі. Вони попереджали його, погрожували вбити, казали, що коли він не зупиниться, то за таку діяльність поплатиться його родина, але він і далі виступав проти них як тільки міг — навіть розклеював по місту плакати, де зазначалося, що клани замишляють зробити і що — вже зробили. Чим більшу наполегливість та хоробрість він виявляв, тим сильнішою ставала загроза з боку Каморри. Треба добре знати політичну історію цього регіону, щоб усвідомити реальну вагу таких понять, як «обов’язок», «відданість справі» та «незламність волі».

Після того, як вступив у дію закон про інфільтрацію мафії в представницькі й державні органи, в провінції Казерта було розпущено шістнадцять міськрад, причому п’ять з них — двічі: у містах Карінола, Казаль-ді-Прінчіпе, Казапезенна, Кастельвольтурно, Чеза, Фріньяно, Граццанізе, Лушано, Мондраґоне, Піньятаро Маджоре, Санта-Марія-ла-Фосса, Сан-Тамаро, Теверола та Вілла-ді-Бріано. Коли кандидати, опозиційні до кланів, примудрялися перемагати в цих містах попри купівлю голосів та хитру економічну стратегію, котра обмежує створення будь-яких політичних альянсів, їм доводилося стикатися з вкрай вузькими рамками повноважень місцевих адміністрацій, мізерними фондами та тотальною обструкцією. Їм доводилося повільно, цеглина за цеглиною, ламати вплив багатонаціональних компаній, маючи в своєму розпорядженні лише невеличкий міський бюджет, і упокорювати «бригади» убивць за допомогою місцевих військових