Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

мотуза через гілляку, скінчивши свою роботу, швидко зліз на землю. Він поглянув на свої долоні й дмухнув на них. Навкруг засміялися. Два вовкодави, наїживши шерсть, вишкіряли зуби. Люди цькували їх одного на одного. Собаки зчепилися й покотились по землі. Їх одштовхували ногами, щоб звільнити місце Сент-Вінсентові.

Корліс підійшов до Фрони.

— Що трапилось? — спитав. — Не повелося?

Фрона хотіла щось сказати, та не могла; головою тільки кивнула.

— Сюди, Грегорі! — вона доторкнулася йому до плеча й підвела його до ящика, над яким теліпався мотузок.

Йдучи з ними поруч, Корліс у задумі подивився на натовп, помацавши рукою кишеню.

— Можу я вам допомогти? — спитався він, нетерпляче кусаючи нижню губу. — Все, що накажете, буде виконано. Я зумію його відбити.

Фрона поглянула йому в вічі, і серце її радісно заколотилось. Вона певна була в його рішучості, але вважала, що на разі це вже несправедливо. Сент-Вінсентові дано було нагоду, він її змарнував. Навіщо знову за нього ризикувати?

— Ні, Вансе. Запізно тепер. Нічого вже не зробите.

— Все ж дозвольте мені спробувати, — наполягав він.

— Ні. Нічого з нашого плану не вийшло; не з нашої то вини, і… і… — Очі її були повні сліз. — Будь ласка, не просіть мене про це.

. — То дозвольте мені забрати вас звідси. Вам тут не можна бути.

— Я повинна, — відказала Фрона й обернулась до Сент-Вінсента, що був наче вві сні.

Блекі лаштував зашморга, щоб закинути його Сент-Вінсентові на шию.

— Поцілуйте мене, Грегорі, — промовила Фрона, поклавши руку йому на плече.

Він здригнувся від цього дотику, побачив сотні очей, пожадливо звернених до нього, побачив грубого зашморґа в катових руках. Він простяг руки, немов боронячись від цього страхіття, і голосно закричав:

— Ні, ні! Я про все розповім. Ви тоді мені повірите!

Біл Браун та голова відтрутили Блекі; натовп приступив ближче. Почувся якийсь крик, протести. «Не займайте! — верещав хлопчина. — Я не піду. Я лазив на дерево, зав'язував мотузка. Я маю право дивитись!» — «Ти ще малий, — зауважив хтось. — Це не для тебе видовище». — «То що? Я вже не дитина! Я… я до цього звик. Та й на сосну я лазив… Погляньте на мої руки!» — «Та чого там! Нехай лишається!» — заступилися інші. «Не чіпляйся до нього, Керлі! Не тебе ж вішають!» Почувся сміх, і всі втихомирились.

— Тихо! — крикнув голова. — Ну, ви, починайте, чи що, тільки не просторікуйте багато.

— Ми так нічого не почуємо! — почулося з натовпу. — Хай на ящика стане!

Сент-Вінсентові допомогли вилізти на ящика, і він, хапаючись, почав говорити.

— Я не вбивав, але бачив, як убивали. Не вдвох — один чоловік; він Борга вбив, а Бела йому допомагала.

Вибухнув загальний регіт.

— Не спішіться так, — перепинив його Біл Браун. — З'ясуйте нам, будь ласка, як Бела могла допомагати саму себе вбити? Почніть спочатку.

— Тієї ночі Борг, перш як лягти спати, настановив своє звичайне гасло від злодіїв.

— Гасло від злодіїв?

— Це я так назвав його. Він примоцьовував сковороду до засувки так, щоб не можна було відчинити дверей, не перекинувши її. Це він робив щоночі, немов знав, що таке з ним станеться. Серед ночі я прокинувся, — мені здалося, що хтось ходить по хатині. Гасничка ледь-ледь блимала, Бела стояла коло дверей. Борг хропів — я це виразно чув. Бела обережно знімала сковороду. Потім двері прочинились, і в хату тихо ввійшов якийсь індіянин. Маски на ньому не було. Я й зараз би його пізнав, якби побачив, бо на обличчі в нього була близна через весь лоб аж до ока.

— Ви, звичайно, схопилися, зняли тривогу?

— Ні, — одказав Сент-Вінсент, визивно струснувши головою, наче одразу хотів покінчити з найгіршим. — Я лежав і вичікував.

— Що ви тоді подумали?

— Що Бела змовилася з індіянином і що вони хочуть убити Борга. Це мені зразу набігло на думку.

— І ви нічого не зробили?

— Нічого. — Він притишив голос і поглянув на Фрону, що стояла, прихилившись до ящика. Вона наче зовсім не була вражена. — Бела підійшла до мене, але я заплющив очі, почав рівно дихати. Вона присвітила на мене гасничкою, але я так причаївся, що обманув її. Щось раптом голосно захрипіло, закричало. То прокинувся Борг і наробив гвалту. Я виглянув з-під укривала. Індіянин з ножем нападав на Борга, а той боронився, намагаючись ухопити його за руки. Вони зчепились, а Бела підкралася ззаду й почала душити свого чоловіка. Вона коліном уперлася в його спину, загнула йому голову назад, і вони вдвох звалили його на землю.

— А ви що робили?

— Я спостерігав.

— Був у вас при собі револьвер?

— Був.

— Той самий, що ви казали, ніби позичили його Боргові?

— Так. Але я спостерігав.

— Джон Борг кликав вас на допомогу?

— Кликав.

— Ви можете повторити його слова?

— Він кричав: «Вінсенте! Вінсенте! О боже! Вінсенте! Поможіть!» — Сент-Вінсент здригнувся й додав: — Це був жах!

— Я думаю, — муркнув Браун. — А ви?

— Я спостерігав, — вів своєї Сент-Вінсент. Натовп вороже загув.

— Борг, проте, вирвався у них з рук і схопився на ноги. Махнувши навідліг, він одкинув Белу зі спини, а сам повернувся до індіянина. Вони почали боротись. Індіянин випустив ножа. Мені аж моторошно стало, так сильно він бив індіянина. Я думав, що він заб'є його на смерть. Ось тоді вони й поламали все в хаті. Вони качалися по землі, билися, ревли, як звірі. Я дивувався, як Борг не потрощив індіянинові ребер своїми страшними кулаками. Тут Бела взяла з долівки ножа й кілька разів ударила ним чоловіка. Індіянин так за Борга вчепився, що руками той не міг нічого їй зробити; одбивався тільки ногами. Він, мабуть, перебив Белі гомілку, бо вона голосно скрикнула, впала й не могла більше підвестись. Потім вони обидва звалилися просто на пічку, Борг підім'яв під себе індіянина.

— Він вас ще гукав?

— Благав, щоб я підійшов до нього.

— А ви що?

— Я спостерігав. Він якось одіпхнув від себе індіянина й, хитаючись, підійшов до мене. Він був геть у крові й зовсім спав із сили. «Дайте мені рушницю, — сказав він, — швидше!» Він навпомацки шукав рушниці. Потім, опам'ятавшись, простяг руку до стіни, через мою голову, зняв із стіни револьвера і витяг його з кобури. Індіянин знову підскочив до нього з ножем. Та Борг уже й не оборонявся. Він попростував до Бели, а індіянин, вчепившись за нього ззаду, весь час рубав його ножем. Це ніби дратувало Борга, і він одіпхнув індіянина від себе. Потім Борг став навколішки і