Януш Корчак - Король Матіуш Перший

class="p1">— Дурнику, це ковбаса, а не свідоцтво. Пред’яви документ.

— Пусти його, чого з дурнем говорити.

Дві вулиці пройшов — знову патруль.

— Документи!

— Пропустіть, будь ласка, я дуже поспішаю: господар ресторану чекає.

Цього разу теж пощастило — пропустили. Проте Матіуш бачить, справа набуває серйозного обороту, і став пробиратися бічними, вузенькими вуличками на околицю міста.

— Стій! — пролунав окрик.

Але Матіуш, як ні в чому не бувало, йде далі.

— Стій! Стріляти буду!

Матіуш продовжує йти, немов не чує. Солдат вистрілив у повітря. Матіуш — ніякої уваги.

— Ах ти негіднику, жарти жартувати надумав із поліцією!

Матіуш пояснив знаками, що він, мовляв, глухий.

— Відпустити його чи що? Глухий, як пень. Навіть пострілу не чув.

— А мені яке діло! Наказано заарештовувати — значить, нічого думати. Повернемося з порожніми руками — від начальства перепаде. Може, шахрай, прикидається глухим, а сам украв ковбасу?

Справа кепська. Поки не пізно, треба тікати. Їжа знадобиться: кілька днів доведеться ховатися.

Солдати йдуть, не квапляться, перемовляються між собою:

— Зовсім сказилися. Матіуш утік із безлюдного острова, а вони його тут шукають. Цим товстосумам тільки людей мучити.

По дорозі заграбастали ще двох хлопчаків. Ні вмовляння, ні сльози не допомогли — солдати тільки ще більше розлютилися. Утворилася ціла процесія: попереду троє хлопців, позаду солдати, а збоку чотири пси — за кошиком з ковбасою ув’язалися. Останнім часом на околицях розвелося багато бездомних собак. Збіднілим ремісникам самим нічого їсти, і вони повиганяли собак на вулицю.

Матіуш вийняв із кошика в’язку сардельок, повісив на шию, обмотав довкола пояса, у кожну руку узяв по кільцю ковбаси, кошик піддав ногою — і тікати…

— Лови його, держи!..

Матіуш біжить попереду, за ним — собаки, за собаками — солдат. Інший залишився стерегти хлопчаків.

Солдат навіть рушницю кинув на бігу, щоб не заважала, і от-от наздожене Матіуша. Матіуш обернувся і — бац! — кинув собакам ковбасу. Собаки накинулися на неї, зчепилися, покотилися клубком прямо під ноги солдатові. Той розтягнувся на повний зріст на бруківці, а собаки ну його кусати. Матіуш перемахнув через паркан, пробіг один двір, інший і опинився біля саду, а в ньому дітвора: маленькі, великі, дівчатка, хлопчики. У глибині саду — будинок, хвіртка відчинена навстіж; збоку — інший будинок, менший, за ним кущі.

Тут продзвенів дзвінок, і діти побігли до будинку.

«Школа, напевно», — подумав Матіуш.

Сад спорожнів. Матіуш сидить у кущах і видивляється затишне місце, куди б заховати свої запаси.

VII

е не школа, а притулок. У школі лише вчаться, а ми тут живемо: спимо, їмо. Мій батько на війні загинув. А твій? Щоб прийняли в притулок, треба подати заяву. Це страшна тяганина! Моя тобі порада: залишайся, ніхто не помітить. Раніше ми були однаково одягнені. Але після війни ніякого порядку немає: кожен робить, що хоче.

— Але ж діти одразу помітять, що я новенький, — заперечив Матіуш.

— Дурниці! Старшим по сардельці даси, щоб язика за зубами тримали, а малята не пікнуть — бояться нас. Не послухаються — запотиличника отримають. У нас із ними розмова коротка! Утім, посидь у кущах, а я пораджуся із скаутизмом.

— Значить, у вас скаутизм є? — зрадів Матіуш.

— Одна назва, що скаутизм: цигарки палять і навіть пояса зі скаутським ножем ні в кого немає. Кажу тобі: суцільний єралаш. Кожен робить, що хоче. Сказав би я тобі одну річ, так, боюся, проговоришся. Послухай: у нас таємне товариство є, Зеленого Прапора. А патрон наш — тільки пам’ятай: це таємниця, — Матіуш. Ми вирішили викрасти його з безлюдного острова. Та дивись, нікому ні слова, а то тобі не поздоровиться. Ми свято бережемо нашу таємницю.

Продзвенів дзвоник.

— Почекай мене тут. Мені на урок треба йти. У нас тільки на першому уроці перевіряють, хто відсутній, а потім хоч цілий день гуляй! На, тримай шматок хліба.

Матіуш з’їв хліб і дві сардельки. Сидить він у кущах і думає: як бути далі? А тут у сад нагрянула поліція.

«Шукати будуть».

Але вони з’явилися з іншого приводу: привели з в’язниці близько ста хлопчаків, затриманих на різних вулицях. Батьки зібралися перед в’язницею і влаштували скандал.

— Не хочемо, щоб наші діти сиділи разом із злодіями! — кричали вони.

Довелося хлопців перевести з в’язниці у притулок.

Назустріч цій ораві вибіг товстун — розмахує руками, кричить, сердиться:

— Чому заздалегідь не попередили? Де я їх розміщу? Звідки узяти стільки мисок і кухлів? Де їх спати вкладу?

— Наша справа маленька. Ми виконуємо наказ начальства, — сказали тюремні наглядачі й пішли.

У сад вискочили хлопці з притулку і змішалися з новенькими. Плутанина, нерозбериха. З будинку винесли два столи і стали записувати імена й адреси новоприбулих хлопців.

— Мій тато адвокат.

— Мій тато жандарм.

— Моя мама актриса.

— Мій тато іноземний посол.

Тут до воріт підкотив автомобіль.

— Тато приїхав!

— За яким таким правом ви затримуєте мого сина? Що за неподобство! — накинувся посол на товстуна.

У цей час поліцейські привели ще сорок полонених.

— Віддайте мені сина!.. — волає дружина посла.

У сад увірвався цілий натовп батьків. Плач, лайка, галас.

«Мабуть, можна вилізти з кущів, — подумав Матіуш. — Який, проте, дивний спосіб ловити злочинців! Не дивно, що це їм так рідко вдається. Тепер я в безпеці».

І Матіуш так осмілів, що протиснувся до столу, біля якого стояв товстун, намагаючись заспокоїти батьків, що розбушувалися.

— Шановні батьки, я директор притулку, а зовсім не тюремник. Для мене, як і для вас, це теж неприємний сюрприз. Перед вами вчений педагог, автор наукових праць, присвячених вихованню дітей. Я написав книгу під назвою «365 способів угамувати дитячий гамір». Мені належить наукове дослідження, у якому вирішується складна проблема, які ґудзики практичніші — металеві чи рогові. Мій третій педагогічний твір називається так: «Розведення свиней у притулках». На перший погляд дивна назва, чи не так? Але якщо вдуматися, усе стане зрозуміло. Де багато дітей, там багато картопляних лушпайок і помиїв. І от, щоб добро не пропадало, у моєму притулку в рекордно короткі терміни відгодовують жирних свиней. За свої наукові відкриття я нагороджений двома срібними медалями. Я кожну дитину наскрізь бачу. По очах, по носу, по вухах, — словом, по всьому можу з точністю визначити, хто з неї виросте. Ось погляньте, будь ласка, на цю дівчинку, — і директор показав на Матіуша, який стояв біля столу. — Зверніть увагу, яке в неї добре личко й тямущі очі. Вона зовсім недавно в нашому притулку, але я встиг досконально вивчити її. У неї немає від