Мішель Уельбек - Платформа

Я усівся на диван і набрав номер цілодобової екстреної допомоги. Цей кризовий центр відкрили спеціально для тих, хто залишився серед живих після теракту. Він розташувався у приміщенні лікарні Сент-Анн.

Більшість людей, які просили про допомогу, була дійсно в дуже тяжкому психологічному стані: незважаючи на великі дози заспокійливих, їм щоночі снились жахи. Щоразу вони голосно кричали, плакали, голосили. Коли я зустрічав їх у коридорі, мене вражав безтямний вираз їхнього обличчя. Страх, здавалось, постійно терзав і виснажував їх. Цей страх, подумав я, мине лише разом з їхнім життям.

Я ж відчував смертельну втому і вставав тільки для того, щоб випити чашку «Нескафе» чи погризти сухариків. Їсти мені не хотілось, відвідувати терапевтичні процедури — теж. Втім, я здав кілька аналізів і пройшов медичний огляд, а через три дні після свого приїзду поговорив з психіатром-аналітиком. Аналізи засвідчили «вкрай уповільнену реакцію». Я був не хворий, але я справді відчував себе знесиленим і дуже ослабленим. Лікар запитав мене, що я збираюся робити. Я відповів: «Чекати». Ця відповідь здалася мені розумно оптимістичною. Я сказав йому, що весь цей смуток колись закінчиться, що я знову знайду своє щастя, але треба лише зачекати. Але, схоже, переконати його мені не вдалося. Йому було років під п’ятдесят. Веселе життєрадісне обличчя було абсолютно гладко виголено.

Через тиждень мене перевели до іншої психіатричної лікарні, цього разу надовго. Я мав лишатися там трохи більше трьох місяців. На превеликий подив, там я зустрів того ж психіатра. «Проте в цьому немає нічого дивного, — сказав він. — Я тут працюю». Допомога жертвам теракту була лише тимчасовим завданням, на якому він, втім, дуже добре розумівся. Він уже брав участь у роботі кризового центру, створеного після вибуху на лінії метро «Сен-Мішель».

Він був несхожий на звичайного психіатра. Його принаймні можна було спокійно слухати. Пам'ятаю, він говорив про «звільнення від прихильності»; можна було подумати, що ми ведемо якісь буддійські балачки. Звільнення чого? У мене була лише одна прихильність. Будучи за своєю природою людиною, яка повз усе проходить мимо, я й прихилився до тимчасового явища. Все це не вимагало жодних додаткових коментарів. «Якби я був вічною людиною, я б прихилявся до вічних речей», — мовив я, щоб підтримати розмову. Здається, його метод діяв при роботі з жертвами катастроф та терактів, які потерпають від занепокоєння і страху каліцтва й смерті. «Ці страждання не ваші, насправді ви не страждаєте. Це — примари, які проходять крізь вашу уяву», — переконував він людей, які зрештою починали йому вірити.

Не пригадую, коли я почав розуміти реальну ситуацію. Спочатку це було наче затьмарення. Пізніше, а інколи ще й зараз мені здавалося, що Валері не померла, що вона жива. Спочатку такі хвилини тривали без напруги. Пам'ятаю мить, коли вперше я відчув гірку страшну реальність, увесь її тягар. Це трапилось відразу після візиту Жан-Іва. Для мене це була дуже важка мить; у моїй пам'яті існують спогади, забути які я не в змозі. Я не просив його повертатись.

Проте відвідування Марі-Жан було дуже приємним і пішло мені на користь. Вона небагато говорила. Розповіла про атмосферу на роботі, і я відразу ж сказав, що не хочу повертатися, тому що збираюсь переїхати у Крабі. Вона погодилась без зайвих коментарів. «Не турбуйся, — сказав я. — Все перемелеться». Вона подивилась на мене з німим співчуттям; здається, вона навіть повірила мені.

Візит батьків Валері був більш гнітючим. Психіатру навіть довелося їм пояснювати, що я проходив фазу заперечення реальності; її мати увесь час плакала, а батько теж почував себе не кращим чином. Вони також прийшли владнати деякі технічні справи і принесли мені валізу з моїми речами. Батьки Валері передбачали, що я не захочу залишитися у цій квартирі. «Так, звісно, — погодився я. — Пізніше побачимо». При цих словах мати Валері розплакалась.

Усередині офіційного закладу жити легше, загальні людські потреби тут здебільшого задовольняються. Я знову почав дивитись «Питання до чемпіона», єдину телевізійну передачу, яку я визнаю; новини мене більше не цікавили. Багато інших мешканців пансіону дивились телевізор. Я ж його не дуже поважав: все надто швидко рухається, змінюється. Мені вбачалося, що якщо я не буду хвилюватися, уникатиму надмірних хвилювань та роздумів, усе врешті-решт само собою владнається.

Одного квітневого ранку я визнав, що все справді почало влаштовуватися та що невдовзі я зможу виписатись. Для мене ця новина містила лише нові проблеми: потрібно буде зняти номер у готелі. Принаймні у мене все ще були гроші. «Треба позитивно дивитися на світ», — сказав я медсестрі. Вона, здається, була здивована, мабуть, через те, що за весь час я вперше з нею заговорив.

«Проти заперечення реальності немає ліків, — пояснив мені психіатр під час нашої останньої зустрічі. — Ці проблеми пов'язані не з настроєм людини, а з її уявою реальності. Увесь цей час він тримав мене в лікарні тільки тому, що побоювався спроби самогубства. Такі випадки досить часто зустрічаються після прояснення свідомості і чіткого усвідомлення реальності, але тепер я був у небезпеці. «Що ж, — сказав я. — Добре».

3

За тиждень після виписки з лікарні я знову сів на літак до Бангкока. У мене не було конкретного плану. Якби за своєю природою ми були ідеальними, ми б могли задовольнятися спостереженням руху сонця. Пори року в Парижі надто чітко виражені, через що уся ця метушня, проблеми. У Бангкоку сонце сходить о шостій ранку, заходить о шостій вечора, а в проміжку завжди рухається за однією й тією ж самою траєкторією. Здається, є ще сезон мусонів, але я цього ніколи не бачив. Гомін міста теж існував, але я не зовсім розумів його, скоріше за все це були просто природні умови. Рівень життя мешканців цього мегаполісу визначався рівнем їх доходів; але наскільки я міг судити, з таким же успіхом вони могли бути стадом лемінгів.

Я поселився в готелі «Амарі Бульвар», у якому зараз мешкали здебільшого японські бізнесмени. Саме тут ми зупинялись із Валері та Жан-Івом минулого разу. Це була погана ідея з мого боку. За два дні я перебрався до готелю «Грас», який знаходився всього за кілька десятках метрів, але атмосфера тут була абсолютно інша. Без сумніву, це було останнє місце в Бангкоку, де можна було зустріти арабських сексуальних туристів. Тепер вони тиснулися до стін, як у монастирі, і зовсім не виходили з готелю, який мав власну дискотеку і масажний салон. Ще кілька таких закладів можна було знайти на