Ернст Юнгер - В сталевих грозах

У безпосередній близькості до насипу лежали, нагадуючи винесені на мілину кораблі, численні розстріляні танки, які я уважно оглядав на прогулянках. Іноді біля них я збирав свою роту на лекції про оборону, тактику й вразливі місця цих бойових слонів технічної війни, що появлялися все частіше. На них були вималювані глузливі, грізні або ж «щасливі» імена, а також символи та бойові розмальовки; тут були й конюшинні листочки, і свинки на щастя, і білі черепи. На одному була навіть шибениця, з якої звисала петля; називався він «Суддя Джеффрі». Але всі вони були понівечені. Перебування в цій тісній броньованій башті з її плетивом труб, штанг і дротів при штурмі мало би бути вельми незатишним, коли ці колоси, намагаючись уникнути ударів артилерії, немов безпомічні велетенські жуки, широкими дугами сунули по ратному полю. Я завжди жваво уявляв собі цих бідолашних чоловіків у розжарених печах. Крім цього, місцевість була всіяна випаленими скелетами літаків — ознака того, що ці машини дедалі потужніше задіювали в битвах. Одного пополудня поблизу нас розкрився велетенський білий купол парашута, з яким пілот вистрибнув зі свого палаючого літака.

Вранці 18 червня через непевне становище сьома рота мусила знов повернутися в Пюїзьє і стати в розпорядження командира бойових загонів для перенесення матеріалів та виконання тактичних завдань. Ми зайняли підвали й штольні на виїзді до Букуа. Тільки-но ми прибули, група важких снарядів ударила по навколишніх садах. Незважаючи на це, я не міг відмовитися від сніданку в маленькій альтанці перед входом до моєї штольні. За якийсь час знову завили снаряди. Я кинувся на землю. Поряд спалахнуло. Санітар з моєї роти на прізвище Кензьора, що саме проходив з кількома казанками, повними води, упав, поранений в живіт. Я кинувся до нього й за допомогою якогось сигнальника затягнув до санітарної штольні, вхід до якої, на щастя, був одразу біля місця падіння снаряду.

— Ну, що, Ви вже встигли добряче поснідати? — спитав, перев'язуючи йому рану на животі, доктор Кеппен — справжній старий військовий лікар, який і мене вже не раз клав на стіл.

— Тааак, цілий казанок локшини, — скиглив бідолашний, шукаючи в голосі доктора хоч промінчик надії.

— Ну, тоді Вам нема чого боятись! — спробував утішити його Кеппен, глянувши на мене з украй занепокоєним виразом.

Але важко поранені мають дуже гостре чуття. Раптом на чолі у пацієнта виступили великі краплі поту й він простогнав: «Поранення смертельне, я це відчуваю». Попри це пророцтво, через півроку я тис йому руку в Ганновері.

По обіді я вирушив у самотню прогулянку цілковито зруйнованим Пюїзьє. Село розтрощили вщент ще під час битви на Соммі. Вирви й рештки стін буйно поросли зеленню, з якої повсюдно світилися білі китиці бузини, яка так любить руїни. Численні свіжі вибої розривали цю покривну тканину й наново оголяли вже не раз розкурочену землю садів.

Узбіччя головної вулиці були завалені купами воєнного сміття, залишеного по собі безуспішним проривом. Розбиті вози, викинуті боєприпаси, заіржавіла ручна зброя та обриси напівзотлілих коней, навколо яких роїлися хмари лискучих мух, звістували про марноту усіх речей у боротьбі. Церква, що височіла колись на найбільшому пагорбі, вгадувалася тепер лише за безладною купою каміння. Поки я збирав букет здичавілих руж, вибухи снарядів застерігали мене не забувати про обачність на цьому місці, де танцювала смерть.

Кілька днів згодом ми змінили дев'яту роту на основній лінії оборони, що лежала приблизно п'ятсот метрів від передової. При цьому поранило трьох бійців моєї сьомої. Наступного ранку поблизу мого бліндажа шрапнельною кулькою був поранений в стопу капітан фон Ледебур. Хоч і важко хворий на легені, в бою він знав свою справу. І треба ж було тої маленької ранки! Він помер невдовзі в лазареті. 28 лютого осколком снаряда був убитий старший моїх розносників їжі, сержант Ґрунер. То була вже дев'ята втрата в роті за цей короткий час.

Простоявши тиждень на передовій, ми були змушені знову зайняти основну лінію оборони, тому що батальйон, який мав прийти нам на зміну, майже повністю викосила іспанка. Серед наших теж щодня були нові випадки захворювання. В сусідній дивізії грип лютував так, що ворожий літак уже скидав листівки з попередженням: якщо наш підрозділ негайно не відійде, то мінятимуть його вже англійці. Проте ми довідалися, що пошесть дедалі поширюється і по тому боці; щоправда, внаслідок поганого харчування ми мали меншу опірність. Особливо молоді часто згоряли просто за ніч. При цьому ми постійно стояли в бойовій готовності, бо над ліском 125, як над лиховісним казанком, постійно нависала чорна хмара диму. Обстріл був такий щільний, що одного безвітряного пополудня вибуховими газами отруїлася частина шостої роти. Довелося нам, як нурцям, з кисневими балонами залазити в штольні й витягати знепритомнілих. Лиця в них були червоні, як вишня, і дихали вони тяжко, мов у лихому сні.

Одного пополудня, обходячи свій відрізок, я знайшов кілька закопаних ящиків, повних англійських боєприпасів. Вивчаючи будову гранати, я розкрутив її і вийняв капсуль-запальник. Залишилося щось, що я вважав пістоном. Однак та штука, коли я спробував розрядити її нігтем, виявилась другою капсулою-запальником. З великим тріском вона розлетілася, відірвавши мені пучку лівого вказівного пальця і завдавши кілька кривавих ран на обличчі.

Того ж дня, коли ми з підривниками стояли на укритті мого бункера, поряд вибухнув важкий снаряд. Ми засперечалися про відстань, підривники оцінювали її в десять, я — у тридцять метрів. Аби пересвідчитися, наскільки можу покладатися на свій окомір, я взявся виміряти ту відстань і знайшов вирву, вигляд якої виказував досить паскудний вид набою, на віддалі двадцяти двох метрів від нас.

20 липня наша рота знову стояла в Пюїзьє. Весь пополудень я простояв на рештках муру, спостерігаючи за картиною битви, яка справляла вельми підозріле враження. Час від часу вносив до записника якісь подробиці.

Потужні гарматні удари заволокли лісок 125 густим димом, шугали вгору й падали зелені та червоні ракети. Іноді артилерія замовкала, тоді чулося стрекотання кількох кулеметів і мляве лускання далеких гранат. З мого місця все це виглядало, як легка забава. Не було розмаху великої битви, і все ж відчутно було запекле протистояння.

Лісок був, ніби роз'ятрена рана, на яку була скерована увага невидимих супротивників. Обидві артилерії бавилися ним, наче два хижаки, що б'ються за здобич; вони шматували стовбури, й цурпалки високо злітали в повітря. В ліску постійно перебувало лише небагато бійців, однак він довго тримався і, видний здалека на мертвому терені, був прикладом того, що