Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

І саме тоді він відчув Люкову руку на своєму плечі.

Люк повернув Жана обличчям до себе. Він дивився йому прямо в очі, не відводячи погляду і передаючи свою скорботу.

Вони стояли мало не впритул, висловлюючи очима невимовне. Жан спостерігав печаль і ніжність, лють і розуміння. Він бачив, що Люк роздумує, що ж їм робити, але помітив також його готовність витримати все, що б не сталося.

Шкода, що я не знав Люка раніше.

Вони могли б горювати разом. Після ненависті й ревнощів.

— Я мушу запитати про це, — сказав Жан. — Воно не йде мені з голови, відколи я побачив її. Вікторія… вона…

— Вона наша донька. Манон була вже на третьому місяці вагітності, коли повернулася до Парижа. Вікторія задумана навесні. Манон уже знала про свою хворобу, але нікому не сказала. Вона вирішила на користь дитини і проти антиракової терапії, коли лікарі запевнили її, що в дитини залишається шанс.

Голос Люка ще й досі тремтів.

— Манон сама вибрала вірну смерть. Вона сказала мені, коли вже було надто пізно… занадто пізно позбутися дитини і спробувати врятувати її. Вона тримала свій рак у секреті аж до того самого листа до вас, Жане. Вона сказала, що їй дуже соромно, що це розплата за те, що вона одночасно кохала обох. Господи! Наче кохання — це злочин… Чому вона була така жорстока до себе? Чому?

Двоє чоловіків стояли. Жоден із них не плакав, але кожен бачив, як другий важко дихає, судомно ковтає, зціплює зуби й намагається тримати себе в руках.

— Ви хочете знати все? — запитав Люк через певний час.

Жан кивнув.

— Так, будь ласка, — попросив він. — Будь ласка, я хочу знати все. І, Люку… Пробачте мені. Я ніколи не хотів красти чиєсь кохання. Пробачте мені, я не встояв і…

— Забудьте! — вибухнув Люк запально й гаряче. — Я не тримаю на вас зла. Звичайно, я почувався, наче кинутий чоловік, коли вона їздила до Парижа. Але коли була поряд зі мною — знову оживав і ставав її коханцем, вашим суперником. Тоді вже ви були обманутим. Однак усе це — частина життя. І яка б не дивна, та не така вже непростима.

Люк ударив кулаком у свою відкриту долоню. Його обличчя палало збудженням. Жан навіть злякався, що цей чоловік будь-якої миті швиргоне ним об стіну.

— Жахливо, що Манон так собі все ускладнила. Місця в моєму серці вистачило б на неї і на вас, присягаю, так само, як і в її серці — на вас і на мене. Вона нічого не відняла в мене. Чому вона собі не простила? Нам було б нелегко разом: і вам, і мені, і їй, і ще кому-небудь. Але в житті не буває легко, хоча можна прожити його по-різному. Їй не треба було боятися — ми знайшли б вихід. На кожну гору є свій шлях, на кожну.

Невже Люк справді вірив у це? Невже можна так глибоко відчувати і при цьому ще й любити інших людей?

— Ходімо! — наказав йому Люк.

Він провів месьє Одинака коридором, праворуч, ліворуч, ще коридор, а потім…

Світло-коричневі двері. Чоловік Манон опанував себе, встромив ключ у замок, повернув його і натиснув на мідну ручку своєю великою, надійною рукою.

— Це кімната, в якій померла Манон, — сказав він сиплим голосом.

Кімната — не дуже велика, але вся залита світлом. Вона здавалася такою, наче в ній і досі жили. Висока дерев’яна шафа, бюро, стілець, на який накинуто одну із сорочок Манон. Крісло, поряд із ним — маленький столик, на ньому — розкрита книга. Кімната обжита, а не така, яку він лишив у Парижі, — похмура, втомлена, сумна, куди він замкнув їхні спогади і їхнє кохання.

Здавалося, що мешканка цієї кімнати кудись ненадовго вийшла. Високі широкі двері вели на кам’яну терасу і далі — до саду, повного кінських каштанів, бугенвілій, мигдалю, троянд і абрикосових дерев. Між ними білий кіт прокладав собі дорогу.

Жан подивився на ліжко. Його накрито яскравою ковдрою з клаптиків. Її Манон пошила перед весіллям, у Парижі, разом із прапором, прикрашеним книжкою-птахом.

Люк простежив за поглядом Жана.

— Вона померла в цьому ліжку. У переддень Різдва тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року. Вона запитала мене, чи переживе ту ніч. Я сказав, що так.

Він повернувся до месьє Одинака. Тепер очі Люка були дуже темні, обличчя перекошене від болю. Самовладання покинуло його. Різким, здушеним, змученим голосом він вигукнув:

— Я сказав, що так. Це був єдиний раз, коли я обманув свою дружину.

Не задумуючись, що робить, месьє Одинак кинувся до Люка і притис його до себе. Чоловік не опирався. Видихнувши «О, Господи!», він обійняв Жана.

— Що б ви не значили одне для одного, воно не зіпсоване тим, що я значив для неї. Вона ніколи не хотіла бути без вас, ніколи.

— Я зроду не обманював свою дружину, — бурмотів Люк, наче не чуючи, що сказав Жан. — Ніколи, ніколи.

Жан Одинак тримав Люка, доки конвульсії стрясали його тіло. Люк не плакав, не розмовляв. Він лиш увесь час здригався в руках месьє Одинака.

Із соромом Жан пригадав переддень Різдва тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року. Він бродив Парижем, полаявся біля Сени й напився. І поки займався цими банальними, дрібними справами, Манон боролася, боролася до самого кінця. І програла.

Я не відчув, що вона померла. Ні болю. Ні землетрусу. Ні блискавки.

Люк опанував себе в руках Жана.

— Щоденник Манон. Вона просила мене віддати його вам, якщо ви коли-небудь прийдете, — сказав він тонким голосом. — Це було її бажання. Вона сподівалася й після смерті.

Чоловіки нерішуче відхилилися один від одного. Люк сів на диван. Він потягся до столика й висунув шухляду.

Жан одразу впізнав цей записник. Манон щось записувала в нього, коли вони вперше зустрілися в потязі. Коли вона плакала, залишаючи Південь, який так любила. І часто вона щось занотовувала в ньому, коли їй не спалось після любощів.

Люк устав і простягнув записник Жанові. Він узяв його, але пальці кремезного винороба на мить притримали записник.

— А це я мушу додати від себе, — сказав він спокійно.

Жан передбачив це і знав, що не має відхилятися. Тому просто заплющив очі.

Кулак Люка поцілив його між губою й підборіддям. Не дуже сильно, але