Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

під’їздах (з дому прихопивши ковдри та цукерок). А повернулися тому, що Альонка забула улюблену ляльку. Тут нас батьки й зловили. Але бити ременем не стали.

Пізніше на Альонку з матір’ю звели наклеп! Наказом із печаткою вовка, за підписом Ш. Басаєва, вони стали ворогами чеченського народу. І були засуджені до розстрілу. Проте інші чеченці захистили росіян! (Правда, фактично задарма одержавши їхню квартиру.) Але не вбили, а врятували.

Маю дивне відчуття, що минуле схоже на скляну кульку. Щось є всередині. Можна навіть роздивитись. Але вже не торкнутись.

Знову б’ють із «Граду».

Мама повернулась. Їй полегшало.

Поліна

16.11.

Були Аладдин і Артур. Принесли батарейки для маленького магнітофона. Тепер я буду слухати музику!

Прийшов Мансур. Ми познайомили хлопців. Вони поряд. А я їх роздивляюсь. Артур — високий, широкий у плечах. Мужній! Риси його обличчя шляхетні, спокійні. Він виглядає старшим за свої роки. Правильно вимовляє слова. Кмітливий! Чудовий друг!

Мансур — світлоокий. Очі в нього вузькі, видовжені до скронь. Волосся попелястого кольору, в’ється. Він схожий на мореплавця-мандрівника. Аладдин — чорноволосий і чорноокий. Золота, незвична смаглявість шкіри. Нервове обличчя, що постійно міниться. Він стрімкий у рухах, у вчинках. Він завжди поспішає! Непередбачуваний. Сміливий. І сліпуча усмішка! Усі мої друзі люблять слухати пісні під гітару, трохи співають.

Артур намагався збити деяку напругу перших хвилин знайомства. Він жартував із себе й з Аладдина. Був веселим, невоєнним. Аладдин заварював каву. Робив бутерброди. Пропонував пригощання, як господар.

Мансур говорив про війну. Про те, що ми не всі виживемо.

— Добре б побачитись навесні, ближче до літа! — запропонував він.

Ще Мансур потис Аладдинові руку і сказав, що образити мене не дасть ні одним, ні іншим.

— А особисту долю кожного з нас вирішить Всевишній!

Останні його слова я не дуже зрозуміла, але відчула — вони важливі. Дорогоцінні хвилини цієї зустрічі я добре запам’ятаю.

P. S. Аладдин приносив підзорну трубу. Він знайшов її на горищі. За вікном буря. Я так і не побачила Місяць.

Царівна Будур

17.11.

Ранок. Поряд ударив «Град». Я чула, як його заряджали. Знову вибух! У наше домашнє сховище я не йду. Жити не хочеться. Хочеться загинути над цим зошитом. Спеціально дуже докладно пишу про все. Раптом мій щоденник знайдуть, як щоденник дівчинки з м. Ленінграда? Прочитають! Зрозуміють, що не можна влаштовувати війну у власній країні! Тут наша Батьківщина! Ми міцно пов’язані: дитинством, дружбами, своїми рідними. Спільною для цієї землі культурою. Невидимі нитки сильні.

Запишу приспів пісні на згадку. Вона нам усім подобається — Мансурові, Аладдину, Артурові і мені:

Туман сів у горах густий,

Пожежі під небом палають.

І знову тут точиться бій,

І знов непокірних карають.

Співає бард чеченського народу — Тимур Муцураєв. Його пісні розкуповують швидко. Люди різної національності й віри.

Учора двоє друзів знахабніли. Вони розбили Мансурову касету, сказали: «ненароком». Хочу вірити! Але не виходить.

Була інша подія: молодший брат Мансура мене неабияк виручив. Це було так. У наш під’їзд зайшли дорослі озброєні чеченці. Дуже спортивні, великі. Усі були з чорними бородами і в чорній формі. Один заявив, що давно спостерігає за нами. Я йому сподобалась! Він хоче забрати мене собі за дружину (!). Але не силоміць, а по-хорошому. Моїй мамі він заплатить золотом (за звичаєм) за те, що вона мене вигодувала й виростила. На щастя, Башир був у під’їзді.

Сперечатися з цими людьми було марно. Але мій п’ятнадцятирічний сусід, син тьоті Варі, придумав усе як слід. Він чеченською сказав, що він мій брат! Що я дала слово і чекаю людину, яка пішла на війну. Вийшла моя перелякана мама. Вона висловила вдячність за виявлену нам честь. Добре, мамі чеченською мовою згадалося слово «наречений». «Прибульці» в чорному розкланялись і пішли. Допомогла кмітливість.

Уже багато разів ми чули про арабів. Вони забирають собі дівчат — готувати й прати.

Розповідали, що в приватному секторі, недалеко від нас, бойовики ввійшли зі зброєю і забрали дівчинку-росіянку. Я її особисто знаю. Її звати Катя. Худенька, світла. Їй 15 років! Через двадцять днів дівчинку повернули. Такого ніхто не чекав! «Мене не кривдили й не чіплялися», — розповідала вона. Ті, хто її привів, звернулися до старих: «У вас поважний вік. Вам самим не можна!» Повідомили, що йдуть із міста.

Мансура вдома не було. Але коли він довідався про «прибульців», звелів мені не виходити надвір. Хочу погуляти — тільки в під’їзді! Виходити молодим дівчатам небезпечно. Мансур — лицар і джентльмен! Сьогодні я була в них у гостях і ще раз переконалася в цьому. Він сам усе подавав на стіл, пригощав. Підтримував загальну розмову. М’яко, нікого не ображаючи, жартував. Мансур розповів, що є варіант швидкої війни: відкрити або підірвати дамбу. Затопити місто. Тоді, як у давнину, на місці м. Ґрозного буде море.

Царівна Будур

20.11.

12.25 — час молитви. Уже кілька днів у нашому дворі прекрасний молодий голос читає «Азан» — заклик до молитви. Людину ми не бачимо. Чоловік перебуває незрозуміло де, а голос іде потужно, наче з неба. Може, його голос підсилюють руїни. Видно, в дальших великих будинках з’явилися нові мешканці.

А вчора вранці, поки ворожі одна одній сили сплять, я ходила з Баширом на чужі городи по капусту. Бо їжі нема. І сталася кумедна історія. Нам трапився город із великою чавунною хвірткою і замком, який неможливо було відкрити. Це було дивно: усі хвіртки давно відчинені й розбиті. А ця — зачинена. І крізь ґрати видно: овочів на грядках повно! Ми довго й марно штовхали хвіртку. Намагалися відкрити ножем. Не змогли.

Тоді Башир спритно переліз через паркан. Він став подавати мені різну городину. А я складала овочі в пакети і квапила його:

— Давай швидше! Тиша — ненадовго. Може початися обстріл!

Башир почав поспішати. Він уже вилазив назад, весело жартуючи у відповідь, коли раптом — ляп. У сади прилетіла міна. Пролунав вибух! Бідолашний, він зірвався й зачепився холошею штанів за верхню піку на хвіртці (висота метри три). Завис донизу головою, а я нічого не могла зробити! Знову прилетіла міна. Знову пролунав вибух! Уже ближче.

— Затримуватись не можна! Ми помремо! — кричу я і швидко своїм ножем відпилюю шматок його холоші. Він падає вниз головою на мій бік! Ми — врятовані! Ми — з урожаєм! І просто в цей щасливий момент хвіртка саду без перешкод відчинилася. Штани були вже відрізані! Як весело! Хвіртка,