Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

не змінює. Забагато нас розділяє. Належимо ми до різних світів. Я не хочу й не можу робити винятків. Ні для кого. Не питатиму, чи розумієш ти це, бо знаю, що так воно і є. Питаю, чи ти це приймаєш.

— Що це змінить?

— Нічого. Але я хочу знати.

— Приймаю, — підтвердив він. — А з нею? Із Цірі? Вона також належить до іншого світу.

Цірі глянула на нього наполохано, потім кинула погляд уверх, на дріаду. Ейтне посміхнулася.

— Уже ненадовго, — сказала.

— Ейтне, прошу. Подумай.

— Над чим?

— Віддай її мені. Нехай повернеться зі мною. У світ, якому вона належить.

— Ні, Білий Вовче. — Дріада знову занурила гребінець у попелясте волосся дівчинки. — Не віддам її. Уже хто-хто, а ти повинен розуміти.

— Я?

— Ти. Навіть до Брокілону долинають вістки зі світу. Вістки про одного відьмака, який за надані послуги вимагає інколи давати дивні клятви. «Даси мені те, чого не сподіваєшся застати вдома». «Даси мені те, що вже маєш і про що не відаєш». Знайомо звучить? Усе ж з певного часу ви намагаєтеся таким чином керувати призначенням, шукаєте хлопців, яким судилося стати вашими наступниками, хочете захиститися від вимирання і забуття. Перед небуттям. Тож чого ти мені дивуєшся? Я піклуюся про долю дріад. Хіба це не справедливо? За кожну вбиту людьми дріаду — одну людську дівчинку.

— Затримуючи її тут, ти викличеш ворожість і прагнення помсти, Ейтне. Викличеш запеклу ненависть.

— У цьому нічого нового для мене, в людській ненависті. Ні, Ґеральте. Я її не віддам. Особливо враховуючи, що вона здорова. Останнім часом таке буває нечасто.

— Нечасто?

Дріада втупила в нього великі срібні очі.

— Підкидають мені хворих дівчаток. Дифтерит, скарлатина, круп, навіть віспа. Думають, що в нас немає імунітету, що епідемія нас знищить або, принаймні, прорідить. Розчаруй їх, Ґеральте. У нас є дещо більше за імунітет. Брокілон дбає про своїх дітей.

Вона замовкла, схиляючись, обережно розчесала пасмо сплутаного волосся Цірі, допомагаючи собі другою рукою.

— Чи можу я, — відьмак кашлянув, — приступити до послання, з яким прислав мене сюди король Венцлав?

— А не шкода тобі на те часу? — підвела голову Ейтне. — Навіщо тобі напружуватися? Адже я чудово знаю, чого бажає король Венцлав. Для цього не треба мати пророчих здібностей. Хоче, аби я віддала йому Брокілон, напевне, аж до річки Вду, яку він, наскільки мені відомо, вважає — або хоче вважати — натуральним кордоном поміж Брюґґе й Верденом. Натомість, як припускаю, жертвує мені анклав, малий і дикий шматочок лісу. Й напевне гарантує королівським словом і королівською опікою, що той малий і дикий закуток, той окраєць пущі буде належати мені довіку й що ніхто не насмілиться непокоїти там дріад. Що дріади зможуть жити там у спокої. Так, Ґеральте? Венцлав хотів би завершити війну за Брокілон, що триває уже два століття. А щоб її закінчити, дріади мали б віддати те, за що вони гинуть уже двісті років? Отак просто віддати? Віддати Брокілон?

Ґеральт мовчав. Не мав чого додати. Дріада посміхнулася.

— Чи не так звучала королівська пропозиція, Ґвинблейдде? Чи, може, була вона ще більш щирою, говорячи: «Не задирай носа, лісове страшидло, бестія з пущі, релікт із минулого, але послухай, чого бажаємо ми, король Венцлав. А ми бажаємо кедра, дуба й гікорі, бажаємо червоного дерева й золотої берези, тису на луки й щоглових сосен, бо Брокілон ми маємо під боком, а мусимо привозити деревину з-за гір. Бажаємо заліза й міді, що є тут під землею. Бажаємо золота, що лежить на Крааґ Ані. Бажаємо рубати, та пиляти, та рити землю, не мусячи вслухатися у свист стріл. І що найважливіше — бажаємо нарешті стати королем, якому покірне все в королівстві. Не бажаємо ми собі в нашому королівстві якогось Брокілону, лісу, в який ми не можемо увійти. Такий ліс дратує нас, злить і гонить нам сон з очей, бо ми — люди, ми пануємо над світом. Ми можемо, якщо захочемо, сприймати існування у тому світі кількох ельфів, дріад чи русалок. Якщо ті не будуть занадто зухвалими. Підкорися нашій волі, Відьма Брокілону. Або згинь».

— Ейтне, ти ж сама призналася, що Венцлав — не дурень і не фанатик. Напевне, ти знаєш і те, що це король справедливий і миролюбний. Він переймається і страждає від крові, що тут ллється…

— Якщо він триматиметься подалі від Брокілону, не проллється і крапля крові.

— Ти добре знаєш… — Ґеральт підняв голову. — Добре знаєш, що це не так. Вбивають людей на Випалках, на Восьмій Милі, на Совиних узгір’ях. Вбивають людей у Брюґґе, на лівому березі Стрічки. Поза Брокілоном.

— Місця, які ти перерахував, — спокійно відповіла дріада, — це Брокілон. Я не визнаю людських мап і кордонів.

— Але ліс там вирубали сто літ тому!

— Що для Брокілона значать сто літ? І сто зим?

Ґеральт замовк. Дріада відклала гребінець, погладила Цірі по попелястому волоссі.

— Погодься на пропозицію Венцлава, Ейтне.

Дріада глянула на нього прохолодно.

— Що це дасть нам? Нам, дітям Брокілону?

— Можливість вижити. Ні, Ейтне, не перебивай. Я знаю, що ти хочеш сказати. Розумію твої думки щодо незалежності Брокілону. А втім, світ змінюється. Щось закінчується. Чи хочеш ти того, чи ні, панування людини над світом є фактом. Виживуть ті, хто асимілюється з людьми. Інші загинуть. Ейтне, є ліси, де дріади, русалки й ельфи живуть спокійно, домовившись із людьми. Ми ж досить близькі. Люди можуть бути батьками ваших дітей. Що дає тобі війна, якути ведеш? Потенційні батьки ваших дітей падають під вашими стрілами. І який результат? Скільки серед дріад Брокілону — чистої крові? А скільки з них викрадені, перероблені людські дівчата? Навіть Фрайксенета ти мусиш використати, бо не маєш вибору. Якось не бачу я тут маленьких дріад, Ейтне. Я бачу тільки її — людську дівчинку, перелякану й отупілу через наркотики, паралізовану страхом…

— І нічого я не боюся! — крикнула раптом Цірі, на мить повертаючи свою звичайну міну малого дияволятка. — І я зовсім не опупіла. Не думай собі! Зі мною тут нічого не може статися. Так-так! Я не боюся! Моя бабця говорить, що дріади не злі, а моя бабця — наймудріша на світі! Моя бабця… Моя бабця говорить, що таких лісів, як цей, має бути більше…

Вона замовкла, опустила голову. Ейтне засміялася.

— Дитя Старшої Крові, — сказала вона. — Так, Ґеральте. Усе ще народжуються на світі Діти Старшої Крові, про яких говориться у пророцтвах. А ти говориш, щось закінчується… Переймаєшся, чи ми виживемо…

— Шмаркуля мала вийти заміж за Кістріна