Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

тепер не можу наказати добити його. Дозволила б йому видужати, але він небезпечний. Не виглядає фанатиком. Значить, він — мисливець за скальпами. Я знаю, що Ервил платить за кожен скальп дріади. Не пам’ятаю скільки. Зрештою, ціна росте зі зниженням вартості грошей.

— Ти помиляєшся. Він не мисливець за скальпами.

— То навіщо він поліз у Брокілон?

— Шукати дівчинку, яку було довірено його опіці. Він ризикнув життям, аби її знайти.

— Дуже глупо, — холодно сказала Ейтне. — Це навіть важко назвати ризиком. Він ішов на певну смерть, те, що він живий, має завдячувати виключно кінському здоров’ю і витривалості. Якщо ж ідеться про ту дитину, то й вона вціліла випадково. Мої дівчата не стріляли, бо думали, що то пак чи лепрекон.

Вона ще раз глянула на Фрайксенета, а Ґеральт помітив, що губи її втратили неприємну твердість.

— Ну добре. Якось відзначимо цей день.

Вона підійшла до постелі з віття. Обидві дріади, що її супроводжували, також наблизилися. Фрайксенет зблід і скорчився, аж ніяк не ставши через те меншим.

Ейтне хвильку дивилася на нього, трохи мружачи очі.

— Ти маєш дітей? — запитала нарешті. — До тебе говорю, колодо.

— Га?

— Я, здається, висловилася ясно.

— Я не… — Фрайксенет відхаркнув, закашлявся. — Я не одружений.

— Мені немає діла до твого родинного життя. Мене цікавить, чи ти спроможний викресати хоча б щось зі своїх жирних стегон. Великим Деревом клянуся! Ти колись зробив жінку вагітною?

— Е-е… Так… Так, пані, але…

Ейтне недбало махнула рукою, повернулася до Ґеральта.

— Він залишиться в Брокілоні, — сказала, — до повного одужання — і ще деякий час. Потім… Нехай іде куди забажає.

— Дякую тобі, Ейтне, — схилився відьмак. — А… Дівчинка? Що з нею?

— Навіщо ти запитуєш? — Дріада окинула його холодним поглядом срібних очей. — Адже ти знаєш.

— Це не звичайне сільське дівча. Це — княжна.

— На мене це не справляє враження. І тут немає різниці.

— Послухай…

— Ані слова більше, Ґвинблейдде.

Він замовк, закусив губу.

— Що з моїм посланням?

— Я його вислухаю, — зітхнула дріада. — Ні, не з цікавості. Я зроблю це для тебе, аби ти міг відзвітуватися перед Венцлавом й отримати платню, яку він, напевне, обіцяв за те, щоб ти дістався до мене. Але не зараз, зараз я буду зайнята. Прийди увечері до мого Дерева.

Коли вона вийшла, Фрайксенет звівся на лікті, застогнав, кашлянув, сплюнув на долоню.

— Про що тут йдеться, Ґеральте? Навіщо я маю тут зоставатися? І про що йшлося із тими дітьми? У що ти мене всадив, га?

Відьмак усівся.

— Ти збережеш голову, Фрайксенете, — сказав він змученим голосом. — Будеш одним із небагатьох, хто вийшов звідси живим, принаймні останнім часом. І станеш батьком маленької дріади. Може, кількох.

— Це як? Я маю стати… запліднювачем?

— Називай це, як собі забажаєш. Вибір маєш обмежений.

— Розумію, — буркнув барон і ласо посміхнувся. — Що ж, я бачив бранців, які працюють у копальнях, і тих, хто риє канали. З двох зол я волію… Аби мені тільки сил вистачило. Їх тут чимало…

— Припини дурнувато усміхатися, — скривився Ґеральт. — І марити. Нехай тобі не мріється про почесті, музику, вино, віяла і рой закоханих у тебе дріад. Буде одна, може, дві. І не буде кохання. Вони поставляться до справи дуже тверезо. А до тебе — ще більше.

— Їм це неприємно? Але ж, маю сподівання, прикро без прикростей?

— Не будь дитиною. З цієї точки зору вони нічим не відрізняються від жінок. Принаймні фізично.

— Це значить — що?

— Від тебе залежить, чи буде воно для дріади приємне або прикре. Але це не змінить факту, що їй буде важливий виключно ефект. Твоя особа має другорядне значення. Не очікуй вдячності. Ага, і за жодних обставин не намагайся нічого робити з власної ініціативи.

— З власної чого?

— Якщо зустрінеш її вранці, — терпляче пояснив відьмак, — вклонися, але, диявол тебе візьми, без посмішок та підморгувань. Для дріади то справа смертельно серйозна. Якщо вона посміхнеться або підійде до тебе, можеш із нею порозмовляти. Найкраще — про дерева. Якщо не знаєшся на деревах, то — про погоду. Але якщо вона удасть, що тебе не бачить, то тримайся від неї подалі. І тримайся подалі від інших дріад, а ще стеж за своїми руками. Для дріади, яка не готова, цих справ не існує. Торкнешся її й отримаєш ножем, бо не зрозуміє твоїх бажань.

— А ти обізнаний, — посміхнувся Фрайксенет, — із їх шлюбними звичаями. Із тобою таке бувало?

Відьмак не відповів. Перед очима мав красиву зграбну дріаду, її зухвалу посмішку. Vatt'ghem, bloede caerme. Відьмак, холерна вдача. Що ж ти нам привела, Бренн? Навіщо він нам? Жодного користі з відьмака…

— Ґеральте?

— Що?

— А княжна Цірілла?

— Забудь про неї. Буде з неї дріада. За два-три роки впакує стрілу в око власному брату, якщо той спробує увійти до Брокілону.

— Хай йому грець! — Фрайксенет вилаявся, кривлячись. — Ервил буде розлючений. Ґеральте? А не вдалося б…

— Ні, — відрізав відьмак. — Навіть не намагайся. Ти б не вийшов живим із Дуен Канела.

— Значить, дівчинку вже втрачено.

— Для вас — так.

VI

Деревом Ейтне був, зрозуміло, дуб, а вірніше — три дуби, які зрослися разом. Усе ще зелені, без жодних ознак усихання, хоча Ґеральт оцінював їхній вік щонайменше в триста років. Дуби були порожнистими, а дупло було розміром із чималу кімнату з високою стелею, що звужувалася догори. Було воно освітлене каганцем, що не давав кіптяви, і скромно, але не примітивно перетворене на зручне житло.

Ейтне стояла на колінах посередині, на чомусь схожому на волокнисті килимки. Перед нею, випростана й нерухома, наче скам’яніла, сиділа, підібгавши ноги, Цірі, умита, вилікувана від нежитю, із широко розплющеними великими смарагдовими очима. Відьмак зауважив, що її личко, тепер, коли зникли з нього бруд і гримаса капосного дияволятка, було в цілому гарненьке.

Ейтне розчісувала довге волосся дівчинки, повільно й ніжно.

— Увійди, Ґвинблейдде. Сядь.

Він усівся, церемонно стаючи спочатку на одне коліно.

— Ти відпочив? — запитала дріада, не дивлячись на нього й не припиняючи розчісувати. — Коли ти можеш вирушити у зворотню дорогу? Що скажеш про завтрашній ранок?

— Як накажеш, — сказав він холодно, — Пані Брокілону. Досить буде одного твого слова, аби я перестав дратувати тебе своєю присутністю у Дуен Канелі.

— Ґеральте, — Ейтне повільно повернула голову, — не зрозумій мене неправильно. Я тебе знаю і шаную. Знаю, що ти б ніколи не скривдив дріади, русалки, сильфіди чи німфи, а навпаки, бувало, що й ставав ти на їхній захист, рятував їм життя. Але це нічого