Грегорі Девід Робертс - Шантарам

— Просто проходила? А не може так бути, що тобі закортіло відвідати мене?

— Ох, містере, не зазнавайтеся! — пожартувала вона.

— Нічого не можу з цим удіяти Це у мене в крові. Всі мої предки були такі. Сприймай це як щось особисте.

— Я все сприймаю як особисте. І якщо ти розв’язався зі своїми пацієнтами, то я запрошую тебе на обід.

— Розумієш, мене вже запросили на обід.

— О, прошу вибачення. Якщо так, то...

— Ні-ні, ти теж можеш туди піти, якщо захочеш. Запросили не мене одного. Це щось на кшталт святкового обіду. Мені дуже хотілося б, щоб ти була нашою гостею. Гадаю, тобі там сподобається. Скажи Прабу, адже їй сподобається там?

— У нас буде чудовий обід! — відгукнувся Прабакер.— Я вже давно тримаю шлунок зовсім порожнім, щоб наповнити його там. Їжа вам так сподобається, що люди подумають, ніби у вас майбутня дитина під сукнею.

— Ну що ж...— протягнула Карла і глянула на мене.— У твого друга Прабакера просто дар переконувати людей.

— Бачила б ти його батька!

Прабакер гордо випнув груди і похитав головою набагато енергійніше від мене.

— То куди ж ми йдемо?

— У Небесне село,— відповів я.

— Щось я про таке село не чула...— спохмурніла Карла.

Ми з Прабакером засміялися.

— Ти і не могла про нього чути, але я певен, що воно тобі сподобається. Слухай, може, ти підеш вперед з Прабакером, а я вмиюся, переодягнуся і через пару хвилин наздожену вас?

— Добре,— сказала вона.

Наші очі зустрілися, і вона затримала погляд, дивлячись на мене з очікуванням. Я не зрозумів, що вона хотіла сказати цим поглядом, і тоді вона зробила крок до мене і швидко поцілувала в губи. Власне кажучи, це був легкий, імпульсивний дружній поцілунок, але я переконав себе, що він означає щось більше. Вона вийшла з Прабакером, а я зробив повний оберт на одній нозі і тихенько заверещав з утіхи. Піднявши голову, я побачив, що крізь діри в стінах на мене з реготом дивляться дітлахи. Я скорчив їм страшну козу, вони почали реготати ще голосніше і передражнювати мене, крутячись на одній нозі. За дві хвилини я вже наздоганяв Карлу з Парабакером, на ходу заправляючи в штани чисту сорочку.

Наші нетрища виросли поряд з будівельним майданчиком — то були дві тридцятип’ятиповерхові вежі Центру світової торгівлі. Робітники і майстри, що працювали там, мешкали зазвичай біля самої будови. Компанії були зобов’язані забезпечити їх житлом, оскільки багато кваліфікованих робітників приїжджало з віддалених провінцій. Часто вони влаштовувалися на важкі й часом небезпечні роботи тільки для того, щоб мати дах над головою.

Закон, що зобов’язує будівельні компанії створювати ці поселення, був їм вигідний, бо не треба було гаяти часу на дорогу і, живучи всі разом, вони ставали немовби одним плем’ям, де вождем був голова компанії. Їхні родини правили за резерв робочої сили, який у разі потреби можна було використовувати без зайвої тяганини. До того ж, зібравши сім тисяч душ в одному місці, легше було їх контролювати.

Отак під час проектування Центру світової торгівлі коло нього розмітили триста з гаком ділянок. Кожен, кого приймали на роботу, отримував таку ділянку, а також гроші на купівлю матеріалів для будівництва хатини — бамбукових тичок, очеретяних ряден, конопляних мотузків, обрізків пиломатеріалів. Робітники будували оселі з допомогою рідних і друзів. Хатини розросталися навколо будмайданчика, наче коріння майбутніх веж торгового центру. Під землею були влаштовані водозбірники для забезпечення водою жителів селища, на землі між ділянками укочувалися пішохідні доріжки. І нарешті, селище обгородили високою огорожею з колючого дроту, щоб сторонні не могли селитися на його території.

Коло того селища відразу ж з’явилися нелегальні поселенці — їх приваблювала велика кількість свіжої води й те, що робітникам треба було десь витрачати платню. Першими були власники чайних, а також бакалійних крамниць, які споруджувалися біля самої огорожі, тож робітники могли купувати харчі, не полишаючи своєї території. За ними постали овочеві крамниці, маленькі ресторанчики і швейні майстерні, а потім гральні заклади і крамнички, що торгували спиртним та чарасом. Поступово селище обросло крамницями і розважальними закладами, а довкола них почали розростатися нетрища. У дротяній огорожі утворювалося дедалі більше дірок: нелегали ходили ними по воду, а робітники — до крамниць або ж відвідати нових друзів.

Нелегальні нетрища росли хаотично, без жодного плану, на відміну від селища, заснованого будівельною компанією. З часом на кожного «законного» жителя вже припадало по вісім нелегальних, межі між двома житловими масивами практично стиралися, і вони зливались в одне двадцятип’ятитисячне поселення.

Попри те, що бомбейський муніципалітет оголосив несанкціоновані нетрища поза законом, а будівельна компанія не заохочувала контакти між робочими і самозванцями, всі двадцять п’яті тисяч душ вважали себе єдиним колективом з нерозривними внутрішніми зв’язками, спільним господарством і спільними потребами. Зведена поміж ними огорожа, як і всі огорожі на світі розглядалася як щось умовне і необов’язкове. Жити на офіційній території робітникам дозволялося тільки зі своїми найближчими родичами, і багато хто запрошував дальшу рідню поселитися на неофіційній території. Діти робітників і нелегалів дружили; хлопці й дівчата з різних боків огорожі частенько одружувалися, Разом відзначали свята, спільними зусиллями боролися зі стихійними лихами, оскільки пожежі, повені й епідемії вже й поготів не визнають огорож із колючого дроту.

Ми з Карлою і Прабакером пролізли крізь дірку в огорожі у супроводі гурту дітлахів. Всі вони знали не тільки Прабакера, а й мене. Я лікував їхні садна, подряпини і щурячі укуси, а робітники теж часто зверталися до мене, бо через незначні травми їх могли усунути від роботи.

— Бачу, тебе тут всі знають,— зауважила Карла, коли мене вже вп’яте зупинили, щоб поговорити.— Ти що, висуваєш свою кандидатуру на пост мера цього селища?

— Боронь, Боже! Терпіти не можу політики і політиків. Політик — це той, хто обіцяє побудувати міст там, де немає ніякої річки.

— Добре сказано! — похвалила Карла. Очі її сміялися.

— На жаль, це сказав не я, а Амітаб Баччан.

— Сам Великий «Б»?

— Так. Ти що, дивишся боллівудські фільми?

— Звісно. Чом би і ні?

— Не знаю. Просто мені здавалося, що вони не для тебе.

Вона нічого не відповіла. Мовчання тривало, аж вона знову заговорила:

— Тебе тут справді знають — і люблять.

Я здивувався. Мені й на думку не спадало, що мене можуть любити. Звісно,