Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

Але островами поповзуть нові плітки. Мало того, що моя донька роздягається перед світовими лідерами, вона ще й, повернувшись додому, з несамовитою жорстокістю накидається на свого старого батька. Ти займаєшся боксом, тож маєш знати, що стається з обличчям.

— Я не хотіла.

— Звісно ж, хотіла. Мені навіть здається, що ти хотіла мене вбити, перш ніж я напишу заповіт, у якому позбавлю тебе спадщини.

— Я обурилась.

— Ти не мусиш виправдуватись, але ти помилялась: я всього лише збирався допомогти Аґнес і її дівчатам. Ні вона, ні я не можемо сказати, протягом якого часу їй потрібна буде ця допомога. Тільки це, і більше нічого. Жодних обіцянок, жодних подарунків.

— Мені здалося, що ти знову хочеш мене покинути.

— Я ніколи тебе не покидав. Я покинув Гаррієт. Я не знав про твоє існування. Якби знав, то все, можливо, склалося б інакше.

Я звільнив рушник і наповнив його новим льодом. Око так набрякло, що вже майже не розплющувалося.

Напруга почала спадати. Ми сіли за кухонним столом. Обличчя боліло. Я простягнув руку і поклав її на плече Луїз.

— Я нічого в тебе не заберу. Цей острів твій. Якщо ти не хочеш, щоби Аґнес переїхала сюди зі своїми дівчатами, доки вони не підшукають собі інше житло, то, звичайно ж, я відмовлю їм.

— Мені жаль, що в тебе таке спотворене обличчя. Але дещо раніше я сама була такою всередині.

— Ходімо спати, — сказав я. — Виспимось, а завтра я прокинуся з уже готовим синцем.

Я встав і пішов у свою кімнату. Було чути, як за Луїз зачинилися вхідні двері.

На острів мало не налетів шторм. Він проходив зовсім неподалік, але так і не захопив нас.

Щось відбувається, майже бадьоро думав я. Нічого особливого, але все ж. Ми наближаємося до чогось нового і невідомого.

Грудень був вологий і тяжкий. Дванадцятого грудня я занотував, що по обіді падав короткочасний легкий сніг. Небо вкрилось густими хмарами.

Моє побите обличчя боліло і дуже повільно гоїлось. Янсон розглядав мене, роззявивши рота, коли я зустрів його біля пірса наступного ранку після бійки. Луїз спустилась, щоби привітатись. Вона всміхалась, я теж намагався, та даремно. Янсон не міг стриматись, щоб не спитати, що трапилось.

— Метеорит, — сказав я. — Камінь, який упав із неба.

Луїз не переставала всміхатись. Янсон більше нічого не питав.

Я написав Аґнес листа, в якому запросив її приїхати на острів, щоби познайомитись із моєю дочкою. Вона відповіла через декілька днів, написавши, що ще зарано. Вона й досі ще не певна щодо моєї пропозиції. Вона знала, що скоро їй доведеться прийняти рішення, та поки що вона цього не зробила. Я відчував, що вона й досі була ображена і розчарована.

Мабуть, я відчув полегшення, дізнавшись, що вона не приїде. Я й досі не міг бути цілком певним, що в Луїз не буде нових спалахів агресії.

Щодня разом із псом я обходив острів. Я прислухався до серця, взявши за звичку раз на день міряти пульс і тиск. Одного дня в стані спокою, наступного — без відпочинку. Моє серце спокійно билось у грудній клітці. Дивний мандрівник, мій найвірніший супутник, якому я так мало приділив уваги у своєму житті. Я гуляв по острову, намагався втриматись на слизьких скелях і коли-не-коли зупинявся, вдивляючись у небосхил. Якби я покинув цей острів, то найбільше б мені бракувало скель і того обрію. Внутрішнє море, що повільно перетворювалось на болото, часто виділяло не надто приємні запахи. То було брудне море, що смерділо старим кислим похміллям. Але небокрай був чистий, як і скелі.

Щодня, коли я прогулювався довкола острова в обрізаних чоботах, мені здавалося, що я несу своє живе оголене серце в руці. Хоча всі показники були в нормі, інколи на мене нападала паніка: зараз я помру, ось уже через декілька секунд зупиниться серце. Все закінчиться, смерть прийде, коли я не буду до того готовий.

Я подумав, що варто розказати про цей свій страх Луїз. Та я нічого їй не сказав.

Наближалося зимове сонцестояння. Одного дня Луїз сіла на кріслі посеред кухні й попросила мене потримати дзеркало. Вона обрізала своє довге волосся кухонними ножицями, пофарбувала те, що залишилось, у рудий колір і, розглядаючи результат через декілька годин, вдоволено засміялась.

Її обличчя стало виразнішим, наче прочищена від бур’янів клумба.

Наступного дня настала моя черга стригтися. Я спробував відмовитися, та її впертості не було меж. Я сів на крісло в кухні, а вона взялась мене стригти. Її пальці вміло орудували важкими ножицями. Вона сказала, що моє волосся на потилиці почало рідшати і що мені пасували б вуса.

— Я дуже радий, що ти тут, — сказав я. — Все якось стало чіткіше. Раніше, розглядаючи своє обличчя в дзеркалі, я ніколи не був певен, кого я там бачу. А тепер знаю, що це я, а не якесь випадкове обличчя.

Вона не відповіла. Та я відчув, що на мою щоку впала крапля. Вона плакала. Я теж. Вона не переставала стригти мене. Ми обоє безгучно плакали, вона — за кріслом, тримаючи в руках ножиці, а я — з рушником на шиї. Опісля ми не промовили ні слова, можливо, тому, що були засоромлені, а можливо, всі слова були зайві. Цю рису моя донька успадкувала від мене. Ми не балакаємо зайвого, ми доволі мовчазні. Люди, які живуть на островах, рідко багатослівні чи голосні. Такими їм не дозволяє стати надто великий небосхил.

Одного дня Луїз обв’язала шию Карри червоною шовковою стрічкою. Судячи зі всього, Каррі це не сподобалось, але вона не намагалася зірвати стрічку.

Увечері перед зимовим сонцестоянням я сидів за кухонним столом і гортав свій бортовий журнал. Згодом я записав таке: «Море спокійне, вітру нема, один градус морозу. Карра носить червону стрічку, а ми з Луїз стали близькими».

Я думав про Гаррієт. Здавалось, наче вона поруч зі мною, за моєю спиною, і читає те, що я написав.

4

Ми з Луїз вирішили відсвяткувати довшання днів. Луїз мала приготувати їжу. По обіді я випив ліки й ліг відпочити на кухонному тапчані.

Від того часу, як ми літньої ночі сиділи в саду, минуло півроку. Цього вечора в день зимового сонцестояння Гаррієт із нами більше не було. У ту мить я скучив за нею, як ніколи раніше. Хоча її не було серед живих,