Чарльз Мартін - Гора між нами

світло я побачив під снігом? Ешлі лежала праворуч від мене, долілиць, намагаючись не рухатися. Руки в неї були усі подряпані та скривавлені, на щоці наливався синець. І тут я побачив її ногу.

Так. Часу в нас обмаль, а рухати Ешлі не можна.

Лавина скинула нас до самісінького обніжжя схилу. Мене захопило потоком снігу і, здається, врятували мене ремені, якими я був припнутий до саней. Сани лишилися на поверхні і не дали лавині закопати мене надто глибоко. Проте, коли ремені, врешті не витримавши, порвались, Ешлі викинуло з саней, наче ядро з гармати, яке влучило просто у величезний камінь, що чекав тут на неї з минулого льодовикового періоду.

Ешлі примудрилася доповзти до мене. Не знаю як, бо від удару її нога знову зламалась, і цього разу кістка вийшла назовні. Я бачив, як вона стирчить під тканиною. У неї явно був шок, і без знеболювального будь-який рух призведе до негайної втрати притомності.

— Я тебе переверну, — попередив я.

Вона кивнула.

Я перевернув її на спину та почув нелюдський крик. У житті не чув, щоб жінка так кричала.

Потім я відшукав сани. Усе, що лежало всередині, зникло у снігу. Лишився тільки її спальник — він лежав коло каменя, від якого вона поповзла до мене. Вдалося відшукати ще одну ковдру, але ні їжі, ні брезенту, ні води, ані рюкзака — не було анічогісінько! Сніг забрав їх разом з рідиною для розпалу, моєю курткою, снігоступами та луком для розведення вогню.

Я влаштував Ешлі в її спальнику. Кров уже просякла її штани наскрізь, забарвивши в червоне сніг навколо. Знайдену ковдру я повернув у сани, поклав туди Ешлі та додатково накрив іншим краєчком ковдри. Слід було розрізати штани та оглянути ногу, але вона прошепотіла:

— Не треба.

Вона намагалась не ворушитися зайвий раз. Губи трусилися від болю. Якщо я вправлю її ногу, вона помре. Та й це не надто допоможе. Крові вона втратила небагато. Добре, хоч кістка вийшла крізь шкіру на зовнішньому боці стегна, бо з іншого боку вона пошкодила б стегнову артерію — тоді Ешлі вже давно була б мертва. І я теж.

Небо знову затягло хмарами, і засніжило. Світло швидко згасало.

— Я піду кликати допомогу, — прошепотів я їй.

— Ні, не кидай мене.

— Слухай, ти від самого першого дня намагалася мене позбутися. Я нарешті зроблю так, як ти просила.

Ешлі похитала головою. Я нахилився зовсім близько до неї:

— Я хочу, щоб ти вислухала мене. Уважно.

Вона не розплющила очей.

— Ешлі! — Вона повернула голову. Біль викручував її тіло. — Ешлі, я піду по допомогу. — Вона сильно стисла мою руку. — Тебе не можна рухати, тому я йду. Із тобою залишається Наполеон. Я піду та приведу допомогу, чуєш?

Вона знову схопила мою руку з новою хвилею болю.

— Ешлі, я повернуся.

— Обіцяєш?..

— Обіцяю.

Вона заплющила очі й відпустила мою руку. Я поцілував її в чоло та в губи. Губи її тремтіли — гарячі й закривавлені.

Наостанок я посадив до неї Наполеона, підвівся та поглянув на дорогу. Вона зникала десь далеко попереду, і в сутінках я вже навіть не бачив, де саме.

Розділ сорок п’ятий

Усе своє життя я бігав. Біг навчив мене багатьох речей, одна з яких — дивитись на кілька кроків попереду. Не далі як на чотири-п’ять. Це допомагає на довгих дистанціях, бо коли тобі важко і все болить, краще розбивати свої задачі на маленькі частинки, з якими ти можеш упоратися. Дехто радить дивитись уперед, на фініш, але мені це ніколи не допомагало. Я можу концентруватися лише на тому, що є прямісінько переді мною. І рано чи пізно фінішна лінія теж там опиниться.

Я просто почав ставити одну ногу поперед другої. Знову та знову. Дорога звивалася й поступово спускалася в долину, де ми бачили ліхтар і дим. Переді мною було приблизно сорок чи п’ятдесят кілометрів. Моя середня швидкість становила щось близько трьох кілометрів на годину. Завдання у мене просте: бігти. Бігти, аж поки над моїм правим плечем не зійде сонце.

Я можу. Я можу це зробити, правильно?

Так, можу.

Якщо сам не помру раніше.

Хоча цей варіант не такий вже й кепський.

А як же Ешлі?

Як же Ешлі…

Я заплющував очі й бачив лиш Ешлі.

Була четверта година ранку, день двадцять восьмий. Якщо я не помиляюся. Я тисячу разів падав і тисячу один підводився. Сніг перетворився на пісок. Запах солі. Крики чайок. Тато стоїть коло станції рятівників з пончиком в одній руці та чашкою кави в іншій. Обличчя похмуре. Я торкаюся червоного стільця, бурмочу якусь лайку, повертаюся та знову біжу — біжу ще швидше. Чи зможу прибігти додому раніше за нього? Пляж пролягав далеко попереду. Будинок наче постійно віддалявся від мене, пляж ставав усе довшим… а потім дім взагалі зникав, на його місці з’являлося щось інше. Якась інша подія, інший день. Наче в кіно.

Я падав, повз, підводився та знову падав. Знову і знову.

Скільки разів мені хотілося здатися! Кортіло впасти й заснути. Утім, щоразу, як заплющував очі, я бачив Ешлі. Вона тихо лежала на снігу. Сміялася, тримаючи в руці кролячу ногу. Теревенила про щось. Талапалася в раковині. Збентежено червоніла через ту пляшку. Тримала сигнальний пістолет. Пила каву. Викопувала мене зі снігу…

Може, ці думки допомагали мені підвестися, допомагали й далі ставити одну ногу поперед другої. Десь під місячним сяйвом на бетонному мосту через річку я впав, і перед моїми очима з’явилася вона. Рейчел.

Вона стояла. Сама посеред дороги. У кросівках. Над верхньою губою висіли краплинки поту. Такі самі краплі стікали по руках. Вона поманила мене уперед і щось прошепотіла. Я спочатку не розчув, але вона всміхнулася та повторила. Знов не розчув. Я