Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

— Ти така спокійна… Отже, все добре?
Його теплі долоні, його близькість і той невимовний захист, який я відчувала поруч із ним, змусили мене ледь усміхнутися.
— Про що ви говорили? — Генрі знову почав ходити кімнатою, ніби намагаючись розвіяти напругу, що ще залишалася в його тілі. — Вона багато задавала питань? І я впевнений, що в якийсь момент не забула нагадати про наші минулі стосунки…
Я зробила крок до нього і, не вагаючись, м’яко приклала долоню до його губ, зупиняючи цей потік безкінечних запитань.
— Я під присягою щодо нерозголошення суті нашої розмови, Генрі.
Він зупинився, поглянувши на мене здивованими очима.
— Але скажу одне, — я витримала паузу, дозволяючи своїм словам зависнути в повітрі, — через два дні в каплиці відбудеться церемонія. Ми домоглися свого.
Я чекала на його реакцію. Очікувала полегшення, радості, можливо, навіть тієї запальної усмішки, яка завжди з’являлася на його вустах у моменти перемог. Але на його обличчі не відбилося нічого з того, що я уявляла. Лише зосередженість, яка видавала, що його думки були вже десь далеко за межами цього місця.
— Ну, слава Господу, — нарешті озвався він, перевівши погляд на мене, — вже зовсім скоро ми зможемо покинути це місце.
Його байдужий тон мене зачепив.
— Тебе, бачу, зовсім не хвилює, що післязавтра в нас весілля? — у моєму голосі промайнув ледве помітний докір.
Генрі нарешті зупинився, подивився на мене з тією хитрою посмішкою, від якої у мене завжди завмирало серце.
— Чому ж не хвилює? Хвилює, але не так, як ти думаєш.
Я підняла брови, очікуючи пояснення.
— Я бачу, як ти втомилася від усіх цих подій, від інтриг, від напруги, яка постійно висить у повітрі. Я мислю глобальніше, Мелані. Нам залишилося потерпіти зовсім небагато — лише маленький відрізок часу у порівнянні з тим, що ми вже пережили.
Його слова змусили мене затримати подих. Я не сприймала все з такого боку, але раптом відчула, як напруга поступово залишає моє тіло.
— Ти справді маєш рацію… — видихнула я, дозволяючи собі вперше за довгий час розслабитися. — Ще трішки — і я знову буду вдома. Не потрібно буде продумувати кожне слово, кожен погляд, не доведеться підлаштовуватися під чужі інтриги… Я зможу повернутися до свого звичного життя.
Генрі мовчки дивився на мене, його погляд був проникливим, уважним, ніби він намагався запам’ятати кожну рису мого обличчя. А потім його усмішка змінилася—стала м’якшою, ніжною, сповненою тепла, яке торкнулося самого мого серця.
— Так, Мелані. Ти зможеш. Але зараз починається найважче. Я прошу тебе, будь обережною. Не куштуй нічого, що тобі принесуть, не приймай подарунків, не довіряй нічиїй показній люб’язності. Королева передусім жінка, а жінка, чиє самолюбство зачепили, здатна діяти жорстко.
— Генрі, я все розумію, — тихо відповіла я, дивлячись на нього з вдячністю. — Я буду обачною. Але цей бал… — додала я, — він буде на нашу честь, і ми не просто повинні бути там. Ми мусимо стати його причиною.
Я простягнула руку, і він, не вагаючись, переплів свої пальці з моїми. Дотик був міцним і водночас заспокійливим, як обіцянка, що все буде добре.
— Мелані, я завжди буду поруч, — сказав він, легко стиснувши мою долоню. — І, мила, в мене є до тебе маленьке прохання.
— Кажи, я постараюся виконати.
— Коли ми повернемося додому, проведімо ще одну церемонію. В нашій капличці, серед своїх.
Я підняла на нього погляд, здивована.
— Чому? Тобі потрібен ще один доказ для знаті? Чи, може, для якихось прихильниць?
Він тихо засміявся, і я побачила в його очах знайомий пустотливий вогник.
— Для прихильниць теж не завадило б, — погодився він, а потім посерйознішав. — Але головне не це. Я хочу перед Богом і нашими близькими дати тобі клятву—щиру, справжню, написану мною, про наші домовленості. А тут, на цій церемонії, ми просто промовимо чужі слова, які не мають нічого спільного з нами, з тими стосунками що нас пов'язують.
Його голос був спокійним, але в ньому звучала така глибока ніжність, що моє серце защеміло.
— Добре, я згодна, — прошепотіла я, розуміючи, що вкотре він мене дивує.
І коли я дивилася на нього в цей момент, мені здавалося, що наш союз—не просто гра, не просто домовленість, а щось значно більше. Щось, що належало тільки нам двом.

Я залишила Генрі, відчуваючи, як у моїй душі переплелися втома й передчуття нового етапу життя. Вирушивши до своїх покоїв, я була певна: у нареченої завжди більше клопотів, ніж у нареченого. Щойно я переступила поріг, мене зустріла моя компаньйонка – вірна супутниця, та чи моя..? Яка мала подбати про всі деталі підготовки. У її руках був список справ, і першим пунктом стояло: "Примірка весільної сукні, наданої Її Величністю". Значить завтрашній ранок починається з "веселощів".  Я не змогла стримати іронічну посмішку.
І моя інтуїція мене не підвела. Я зрозуміла це в ту саму мить, коли після сніданку до покоїв урочисто внесли весільну сукню.
Королева була спостережливою, надто добре знала, що я уникаю суконь з відкритим ліфом. І її "щедрий" подарунок не був випадковістю. Переді мною розгорнули витвір мистецтва — справжню королівську весільну сукню, створену не лише для величі, а й для видовища.
Сукня була вражаюча. Вона складалася з розкішного сріблясто-білого атласу, що переливався в світлі свічок, створюючи ілюзію сяйва. Вишиті вручну візерунки, виконані тонким золотим шиттям, спліталися в химерні вензелі, які символізували благородство й таємну владу. Тонкі нитки перлів і діамантів утворювали мереживні вставки, що каскадами спадали від корсету до довгого шлейфу.
Але найголовніше — ліф сукні. Його відкритий, сміливо оголений виріз був викликом. Коли я подивилася в дзеркало, то зрозуміла: саме на нього був розрахунок. Шрам, який я так ретельно приховувала, був на видноті. Королева все прорахувала.
Моя служниця з розумінням мовчала. Ми приміряли сукню. І нехай цей жест був спробою принизити мене, змусити відчути себе вразливою, у відображенні я побачила інше: я була неземною. Короткі локони лише підкреслювали лінію шиї, а моя постава — впевнена, спокійна — говорила про більше, ніж будь-які прикраси.
Я взяла кулон із подарованих Генрі. Він не пасував до цієї сукні, але зараз мені було байдуже. Його тонкі лінії приховали частину рубцюваної шкіри. Це була не просто коштовність — це була його турбота, його захист.
Увійшовши в кімнату, компаньйонка оцінила образ, залишаючись вірною придворній стриманості. Зробивши легкий уклін, вона лише мовила сухо:
— Я передам Її Величності, що в неї, як завжди, бездоганний смак і влучний зір.
Я лише всміхнулася, дивлячись у дзеркало. Королева розраховувала побачити мене зламаною. Але натомість завтра вона побачить мене нареченою, яка не боїться ані її пасток, ані власного минулого.