Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Дами та джентльмени, що звикли купатися в розкоші, зустрічали нас зі зверхністю, ніби ми були цікавим видовищем, екзотичним подихом бурі в їхньому безтурботному раю. Їхня байдужість лише підігріла в мені рішучість: світ має почути більше сатири, більше правди, а ім'я Мейлана Монтіта не буде відправлене припадати пилом на полиці.
Знаючи, що Генрі завжди мене захистить, я почала дозволяти собі більше. Вперте дитяче бунтарство розгорілося в мені яскравіше. І я навмисне відмовилася носити перуку, кожного разу кидаючи виклик їхнім ідеалам досконалості. Моє волосся, ще коротке після хвороби, завжди привертало увагу, викликаючи шепіт за спинами та осудливі погляди. Але я не зважала. Це було моє нагадування для них усіх—нагадування про те, що роблять з людьми хвороби, якщо не забирають їхнього життя.
Генрі лише сміявся, спостерігаючи за моїми витівками, і щоразу жартома застерігав:
— Прошу, Мелані, хоча б зараз не почни писати памфлети від руки та не залишай їх потайки у покоях придворних.
Я посміхалася у відповідь, стримуючи себе, знаючи, що ці почуття згодом прорвуться і ляжуть рядками в наступних творах. Але зараз ми були у ворожому лігві, і тут потрібно було діяти обережно.
За нами стежили. Нас втягували в інтриги, навколо нас плели тонкі мережива підступу. Найвправніші спокусники та спокусниці отримали наказ спробувати зруйнувати нашу єдність, посіяти сумніви, розділити. Але кожен з нас мав свою мету, і ми знали, що не можемо дозволити собі ослабнути.
Генрі… Його внутрішні переконання зараз йшли врозріз із життям при дворі. Він бачив те, що раніше ігнорував, і його світогляд тріщав по швах. А я… Я хотіла допомогти йому, підтримати, бути вірною не тільки йому, а й своїм власним чистим намірам.
Ми ділилися всім: від найменших слів, які нам казали, до дій, які спостерігали. Така відвертість дозволяла нам прораховувати кроки супротивників, передбачати удари, розпізнавати приховані загрози.
Королева грала брудно.
Вона перепробувала все: плітки, маніпуляції, пастки. Але коли жодна з її партій не спрацювала, вона зробила останній хід—викликала мене на особисту зустріч.
— Мелані, — голос Генрі звучав тихо, але в ньому відчулася напруга. Він дивився на мене з тривогою, в його очах відбилася вся його турбота. — Може, відмовимося? Зішлемося на твоє різке погіршення здоров'я…
Я зітхнула, відчуваючи, як втома тяжким туманом огортає моє тіло.
— Генрі, це лише відтягне момент. А я… — я зупинилася, підбираючи слова, щоб не видати всього, що кипіло в мені. — Якщо чесно, я більше не витримую цієї награності, брехні та фальші. Я хочу додому…
У голосі прозвучало стільки втоми, що Генрі, здавалося, навіть фізично відчув її. Його пальці стиснули мою руку, легкий дотик, як нагадування про те, що я не одна.
Але він не дозволив смутку повністю поглинути мене.
— А я думав, ти так стараєшся, бо хочеш скоріше вийти за мене заміж, — вимовив він із удаваною серйозністю, а потім зухвало підняв брову.
Я здивовано підняла голову, не встигнувши зреагувати, як він прийняв химерну позу, наслідуючи світських дам: виставив лікоть убік, кокетливо схилив голову та навіть зробив граційний реверанс.
Ця вистава була настільки несподіваною, що я не змогла втриматися — легкий смішок вирвався з моїх грудей, а потім перетворився на сміх, який я не могла зупинити.
— Генрі! — схлипнула я, хапаючи повітря.
— Що? — удавано ображено мовив він, випрямляючись. — Хоч хтось має тримати рівень театральності при цьому дворі!
Я продовжувала сміятися, а він підморгнув мені з такою впевненістю, ніби вся гра, що велася при дворі, була лише дитячими пустощами.
Його легкість, його здатність повертати мене до життя, коли здавалося, що я більше не витримаю, була моїм порятунком.
І ось у такі моменти я розуміла: повертаючись додому, я хочу повернутися не просто в стіни свого маєтку. Я хочу повернутися з ним.
Зустріч із королевою була сповнена напруги, що висіла в повітрі. Її слова були загорнуті в шовк, але в них відчувалося лезо. Це була гра, у якій я не мала права програти. Вона дивилася на мене так, як хижий птах дивиться на суперника, оцінюючи мою силу, слабкості та те, як мене можна зламати.
Вона намагалася вразити мене, вколоти мене їхньою колишньою близькістю, вимовляючи це словосполучення з легкою усмішкою, за якою ховалося щось більше. Та для мене «близькість» мала зовсім інше значення — значно глибше, значно цінніше, ніж прості тілесні втіхи, що давно залишилися в минулому.
— Він був моїм, міс Мелані. І я досі його... Я зможу дати йому більше, ніж ви.
Її голос звучав впевнено, проте я бачила, як уважно вона слідкує за моєю реакцією. Чекає, чи похитнуся я, чи проявлю слабкість.
Але я лише м'яко усміхнулася.
— Ваша високосте, ваші бажання — це ваша правда, але не його. Він уже давно не той чоловік, якого ви знали. У нього тепер інші прагнення, інші переконання… інше життя.
Це був удар, і вона це зрозуміла. Ледь помітний тремтливий вдих, швидкоплинна тінь в її погляді — цього було достатньо, щоб відчути, як вона змінює тактику.
— Якщо ти впевнена в його почуттях, доведи це, Мелані. Розкажи мені щось таке про Генрі, що переконає мене в справжності цього шлюбу.
Я витримала її погляд, не відводячи очей. Мої слова були спокійними, проте вони мали силу, що не залишала місця для сумнівів.
Я дала їй відповідь.
І після цього вона мовчки кивнула, ніби остаточно змирившись із неминучим.
— Церемонія відбудеться за два дні.
Я повільно підвела на неї погляд, намагаючись прочитати в її очах справжній зміст цієї заяви.
— Саме так, у день великого балу, — її губи розтягнулися в бездоганно вивіреній усмішці. — Мої піддані повинні побачити, яке велике і милосердне серце має їхня королева. Цей бал буде на вашу честь.
Її голос лунав урочисто, спокійно, навіть благородно, але в ньому чулося щось інше, тонке й майже невловиме. Ледь відчутний натяк на іронію? Холодний виклик, замаскований під благородство? Я не могла точно визначити, що саме приховувалося за цими словами, але нутром відчула — це не просто щедрий жест доброї володарки.
— І, Мелані, я маю одне побажання. Ніхто не повинен дізнатися про нашу розмову.
Я зберігала все ту ж незворушну усмішку.
— Звісно, ваша величносте.
Генрі чекав на мене, не знаходячи собі місця в передпокої, що тимчасово слугував його приймальнею. Він метушливо ходив з одного кута в інший, стискаючи кулаки, а його дихання було важким і уривчастим — мов у хижака, що готується до стрибка. Його тривога наповнювала повітря густим, майже відчутним напруженням.
Я ледь встигла зробити кілька кроків після легкого стуку в двері, як він різко підняв голову. Його очі, в яких вирувала буря невимовних емоцій, зустрілися з моїми. Всього мить — і риси його обличчя пом’якшали. Напруга, що сковувала його рухи, миттєво розчинилася, ніби розвіявся злий сон.
Не вагаючись ані секунди, він кинувся до мене, міцно притягнув до себе й обійняв.
— Як я переживав… Ти не уявляєш, скільки всього я тут передумав, поки чекав!
Його голос був низьким, трохи зірваним від хвилювання. Відчувалося, як шалено б’ється його серце.
За кілька секунд він трохи відступив, тримаючи мене за плечі, і пильно заглянув мені в очі.
— Як ти? Не перевтомилася?
Я не встигла відповісти, як він провів пальцями по моїй щоці, ніби намагаючись прочитати мої думки.