Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Він знову ступив крок уперед, а в його очах палала рішучість.

– Якби я міг, я дав би тобі найкраще життя поруч із собою.

Його голос був таким щирим, таким низьким, майже відчайдушним, що її серце на мить затрималося в грудях. Але потім інша думка, холодна і страшна, вдарила її, наче блискавка.

Якщо вона відмовить йому, він уб’є її як свідка його сутності і того, хто він насправді? Саме тому він привів її сюди, подалі від дому?

Віолетта згадала про Лолу. Маленька дівчинка залишилася вдома... І якщо він забере її, сховається знову, піде в тінь, ховаючись від усіх... Це буде кінець.

– Стій! – Віолетта простягнула руку.

Нашийник на його шиї спалахнув магічним відблиском, змушуючи його зупинитися.

Але це було марно. Він уже навчився керувати її магією, розібрався з заклятою річчю, яку вона дала йому задля порятунку Лоли. Вона сама подарувала йому ключ до всіх дверей.

Аларіон зробив ще один крок.

Вона різко стисла пальці, і цього разу його тіло не змогло протистояти. Він упав на коліна перед нею.

І тоді це сталося.

Перед її очима спалахнув спогад.

Чоловіча рука, різкий рух. Тіло падає – жіноче. Мертве. Покої – довкола все пишне, розкішне.

Хто вона? Хто він? Чиє заклинання, що вбило лиш рухом руки? Хто помер?

Віолетта скам’яніла, не годна дихати. Вперше її пам’ять відповіла їй. Вперше вона згадала щось справжнє.

– Віолетто, мені шкода... 

– Мовчи, – продовжувала утримувати його, її магія яскраво обвивала його шию. 

Але це було просто смішно, бо він міг би підвестися, але просто не хотів, просто далі чекав.

– Віолетто… Я кохаю тебе.

Його голос, такий глибокий і впевнений, прозвучав у тиші, ніби грім серед беззоряної ночі. Не прохання, не сумнів – чиста, оголена правда, яку він більше не міг приховувати.

– Виявилося, що моє серце ще досі живе, що я досі живий, – Аларіон вдивлявся в її очі, ніби шукав у них порятунок. – Ти наче розбудила мене, витягла з кошмару…

Вітер пронісся над пагорбом, розвіюючи її волосся, розхитуючи гойдалку, на якій вони сиділи кілька хвилин тому. Нічне місто внизу мерехтіло вогнями, воно було таким спокійним, таким далеким… немов інший світ, де все простіше. Де немає війни, немає втрат, немає нього.

– Ти… кохаєш мене?

Вона мовчала. Її груди здавилися від незрозумілих почуттів. Вона не могла збрехати йому. Але вона не могла й сказати правду.

Тому сказала інше:

– Здайся.

Аларіон ледь помітно напружився, а в наступну мить його очі стали темними, як безодня.

– Я говорила тобі раніше – здайся. Будь чесним переді мною, перед своїм світом, перед тими, хто вижив. Перед душами усіх, кого ви колись винищили…

Його погляд не змінився. Спокійний. Непроникний. Думав.

– Подбай про Лолу, – тільки й сказав він.

Вона відчула, як щось у ній ламається. Гнів, образа, біль – усе злилося воєдино, і вона більше не могла цього витримати. Віолетта змахнула руками, і за мить її вже не було.

Віолетта вигулькнула в госпіталі, її пальці все ще тремтіли, а серце несамовито гупало в грудях. Довгі коридори, запах ліків, приглушене світло нічних ламп. Віолетта бігла, не думаючи про те, що робить, не розуміючи, що саме її штовхає вперед. Вона знала лише одне: їй потрібно було знайти відповідь.

Двері з табличкою «Пітер Кіллен» гучно розчинилися, але кабінет був порожній.

Вона рвонула до шафи, витягнула коробку з архівами й почала лихоманково перегортати папери. Її пальці тремтіли. Очі бігали по рядках, шукаючи хоч щось знайоме. Вона точно знала, що цей документ існує. Але його не було.

Ніде.

Повітря в грудях закінчувалося. Віолетта перекидала папери, змітала їх на підлогу, шукала, шукала…

Двері раптово відчинилися, і Пітер вбіг до кабінету, захеканий, розгублений.

– Віолетто! Що ти робиш?!

Вона підвела на нього очі, а він аж відсахнувся. У її погляді було щось дике.

– Де мій документ? – її голос тремтів, але не від страху, а від люті. – Що я стерла зі своєї голови? На що я погодилася?!

– Про що ти говориш?!

Він спробував вирвати коробку з її рук, але вона міцно стиснула її.

– Я підписувала згоду! Таку ж, я той молодий хлопчина! Де вона?!

– Віолетто… – Пітер дивився на неї так, ніби бачив уперше. – Ти ніколи не була пацієнткою цього відділення.

– Що?..

Пітера трусило не менше, ніж її.

– Ти… ти стерла свої спогади? – він здавався справді приголомшеним. – Але це неможливо. Я клянуся тобі… Ти ніколи не підписувала наших паперів. Я ніколи не працював з тобою, я не торкався тебе, ніхто. Цього не було. Не тут. Що сталося?