Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

9.4.

Поки ніч огортала пагорб шовковим покривалом, ховаючи їх від світу, десь у глибині міста співала самотня пташка, її тонкі трелі розчинялися в повітрі. А поруч – він, темний, мов хижак у сутінках, що вийшов зі своєї тіні, аби зізнатися у чомусь, що може змінити все.

– Не твоє ім’я? – Віолетта нахилила голову, всміхнувшись. – Я й не сумнівалася. Гадаєш, це було незрозуміло?

Аларіон похитав головою, і його погляд став важкий. За мить його сильні руки обійняли її обличчя, пальці ледь торкалися вилиць, але від цього дотику в неї перехопило подих.

– Я хочу, щоб ти була моєю, – сказав тихо, його голос звучав так, ніби він силоміць виривав ці слова з глибини власної душі. – Але це складно і неможливо. Навіть просто хотіти тебе і хотіти, щоб ти належала мені – неправильно… саме це почуття… ти не річ, ти людина, але я хочу тебе всю. І поки я мовчу про те, ким є насправді, це руйнує мене. А згодом зруйнує і нас. Якими б химерними і неправильними не були б наші стосунки, але між нами вже щось є.

Віолетта відчула, як серце гупнуло, віддаючись болісним ударом у скронях. Вона й гадки не мала, що відбувається.

– Моя магія ослабла після довгих днів у в’язниці, – він відвів погляд, ніби визнавав щось ганебне. – Та камера і ті наручники витягли з мене майже все. Але я відновлююся. І доки це не стало відчутним… доки через мене з тобою не сталося біди, доки ті, хто мене шукає, не скривдили й тебе...

Віолетті стало страшно. Вперше це був дійсно страх, а не злість, як було колись, коли тільки зустрілися, що людина з такою магією, спокійно ходить по землі, а не за ґратами або не страчена.

– Я мав би піти, Віолетто. Було б правильно залишити Лолу і нарешті здатися. А про наш зв’язок… Забути.

Віолетта широко розплющила очі, відчуваючи, як це слово з холодним вістрям пронизує її.

– Я не хочу тебе забувати, – прошепотіла вона, хапаючи його за руку. – Навіть якщо нам доведеться розлучитися, я хочу пам’ятати тебе. Я б ніколи, ніколи не сказала про тебе...

Чоловік дивився на неї довго, а потім його очі стали сумними – він дивився на неї, як на наївну дитину, що ще не збагнула неминучого.

– Ти скажеш, Віолетто, – жалібно всміхнувся. – Про це неможливо змовчати. Лола в тебе, і тепер ти не змовчиш… 

– Хто ти?..

Він вдихнув глибше, перш ніж відповісти:

– Павший король. Аларіон.

Віолетта різко відсахнулася, вирвавшись із його рук, стала на ноги і відійшла на кілька кроків. Широко розплющені очі вдивлялися в темряву, але перед нею стояв він – не просто чоловік, якого вона почала впускати в своє життя, не просто загадковий незнайомець із Лолою на руках. Ні. Він був павшим королем. Принцом, який зник у розпал війни. Аларіон зник – війна згасла, не було лідера, і жахіття закінчилися. Що з ним було далі – ніхто не знав. Якщо ж він був за ґратами і на судах, то вона про це ніколи не чула, очевидно, це відбулося таємно. Мабуть, його піддавали тортурам і тримали в катівні, а коли б він помер, то оголосили б про це. Вже після.

Розпач затопив її хвилею, мов холодний приплив, що змиває все знайоме і залишає тільки хаос.

Перша її думка: «Чому це сталося саме зі мною?»  

Скільки разів доля вже розбивала її світ? Скільки ще ударів вона мала витримати? Віолетта стискала пальці, намагаючись утримати бодай клаптик контролю, але всередині все кричало.

«Чому я?»

Вона не хотіла бути частиною цього – цієї історії, цієї небезпеки, цієї гри, в яку її втягнули без дозволу. Вона лише хотіла допомагати людям, зцілювати їх, не вплутуватися в змови, не жити у страху, не стояти перед чоловіком, який був би здатний спопелити світ... або її серце.

Віолетта зробила ще один крок назад, ніби дистанція могла щось змінити. Але його погляд тримав її міцніше, ніж будь-які кайдани.

Він зробив крок уперед.

Віолетта відчула, як щось у ній стислося – не просто страх, а усвідомлення. Він так багато казав про те, що хоче, щоб вона належала йому, щоб була його. Він ризикнув, зізнавшись, хто він насправді, зробив її свідком своєї правди. Але ця правда не мала нічого спільного з довірою чи безпекою.

Він виявився найгіршим із чоловіків, яких вона могла зустріти. Найгіршою людиною.

Чоловіком, через якого загинув її хрещений батько.

Чоловіком, через якого, можливо, вона колись втратила дитину.

Чоловіком, через якого в її пам’яті зяяла порожнеча, чорна, як провалля.

Ця пустка з’явилася не просто так. Вона стерла спогади, аби не пам’ятати біль. Але якщо там був він... якщо все це було його провиною...

– Не наближайся, – її голос здригнувся, але вона змусила себе стояти прямо.

Він простягнув руки, ніби запрошував у свої обійми, ніби саме там вона знайде відповіді. Чекав її вердикту.

– Навіщо ти сказав мені?

– Бо ти заслуговуєш на вибір.

Вона засміялася – коротко, безрадісно, з відчаєм, що рвався з її грудей:

– Вибір? – її губи скривилися. – Ти забрав у мене вибір! Якби ти сказав правду спочатку, я б ніколи не поцілувала тебе. Ти обдурив мене! Я розумію мотив, але я ж просто жінка! Моє серце не для ігор. Не для болю!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍