Юлія Богута - Неонова, Юлія Богута

Все що вже не підняти з дна

...ти став для мене усім, що вже не підняти із дна:
Холодним уламком металу, на мачті старого човна,
Який ще колись пропливав, забуті людьми острови. 
А зараз лежить у воді, й не знає якоїсь біди.
Лиш спить між забутих хвиль та дивиться сни про час,
А потім стає піском, який не згадає тих фраз.
Якому байдуже на пальці, що ледве торкались щоки,
А потім спускались до шиї та ставили там синяки,
Своїми міцними губами, палкими цілунками вниз. 
Нічого уже не згадає, нічого, що було колись.
Його просто знищили часом немовби отого човна. 
І він став усім тим у серці, що вже не підняти із дна.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍