Тарас Алексієнко - Зниклі безвісти, Тарас Алексієнко

– Нічого не змінить... Адже ми не зустрінемо там своїх двійників, – відповів Токар зміцнілим голосом ученого, що одразу ж прокинувся в ньому. – Ми просто повернемося в наш власний світ і займемо там свої особисті місця, не породжуючи жодних колізій та не створюючи збурень й звісно ж не порушуючи фізичних законів.

– І що це означає?!

– Що повернути нас додому Всесвіту буде значно простіше й раціональніше, ніж заморочиться впихувати в чужу реальність! Тож ймовірність нашого повернення в саме наш власний світ наближається до 100 відсотків!

– Вірно! Отже, цю подію можна сміливо вважати достовірною! – просто таки прокричала Юля.

– Тоді чого ж ми чекаємо?! – стрепенувся Любомир Сергійович і в серцях розбив люльку об тротуар. – Кидаю палити!

Вітер одразу ж підхопив іскри тліючого тютюну й уламки люльки, уносячи їх кудись далі вулицею.

– Починає холоднішати! – закричав Нестор, відчуваючи як на нього дохнуло крижаним холодом з боку заводу. – Треба поспішати!

Друзі допомогли один одному хутко вдягнути скафандри та зачинити ранці. Апаратура звукопідводного зв'язку діяла тільки під водою, тож перемовлятися між собою на відстані вони більше не мали можливості.

У цей час світіння почало ритмічно пульсувати, вийшовши за межі заводу. Потужне гудіння і тріск розрядів посилилися на стільки, що перейшли в один суцільний гуркіт.

По металу скафандрів побігли яскраві іскри. Між пальцями рукавичок, нібито між електродів, стали проскакувати сині дугові розряди. Вихрові струми інтенсивно розігрівали титан, швидко його розжарюючи.

Друзі підхопили з землі мотки дроту з арматурою і в розкачку перебігли через дорогу, наблизившись до прохідної заводу. Від стрімко наростаючої спеки їм ставало дедалі важче дихати. Піт котив градом по їх розчервонілих обличчях.

Нестор жадібно хапав гарячий кисень широко відкритим ротом. Раптово він відчув сильний електричний удар у пальцях правої руки й міцно зчепив зуби, щоб не заволати від болю.

Любомир Сергійович першим підбіг до клумби біля самої прохідної та високо замахнувшись обома руками глибоко встромив у чорну землю арматуру. Через кілька секунд Юля з Нестором теж увігнали свої рифлені стрижні в м'який ґрунт.

Іскри зі скафандрів моментально зникли, нібито їх вітром здуло. Вихрові струми через провідники заземлення попрямували в землю.

Нестор озирнувся навкруги. Навколо них лютувала справжня електрична буря. Здавалося, що саме повітря світилося від високовольтних розрядів, що пронизували його з усіх сторін.

Метал скафандрів швидко охолов, вистуджений наднизькою температурою. Титан покрився блакитним візерунком паморозі. У друзів при кожному видиху почала йти з рота пара. Візори шоломів запітніли.

Любомир Сергійович демонстративно підняв руку, показав на червоний регулятор на своєму передпліччі й повернув його до упору. Юля з Нестором зробили теж саме й вже незабаром відчули приємне тепло, що розлилося по всьому тілу.

Токар заклично махнув рукою і рішуче попрямував до входу в завод, розмотуючи за собою мідний дріт.

Увійшовши в прохідну, друзі побачили низку сріблястих турнікетів і засклену будку охоронця. На стіні висів об'ємний стенд із планом заводу та назвами приміщень. Токар освітив його ліхтарем і швидко зорієнтувався в тому, де що було розташовано.

Журналіст на секунду обернувся і крізь великі панорамні вікна побачив, як на вулиці почав падати блакитний сніг.

У цей час професор обхопив Юлю і Нестора за плечі, притулив візор свого шолома до їх візорів й прокричав:

 – "ЛПЧ-5" знаходиться у восьмому цеху! Не будемо гаяти часу!

Юля закивала у відповідь. Нестор вказав на вулицю і здивовано вигукнув:

– Що за чортівня?! Звідки тут наприкінці вересня взявся сніг?!

– Температура впала нижче -200 градусів Цельсія! Повітря почало конденсуватися й замерзати, перетворюючись на пластівці снігу! – перелякано закричала Юля. – Обігрівачі наших скафандрів довго не витримають такого екстремального охолодження! Біжимо!

Друзі один за одним пробігли через вузький прохід біля будки охоронця і влетіли в коридор, важко гупаючи гумовими підошвами по плитці підлоги. Блакитні спалахи заливали стіни та стелю примарним яскравим світлом. Весь завод ритмічно пульсував, нібито єдиний велетенський організм.

Юля першою помітила рельєфну табличку "№ 8" на дверній лиштві й вказала на неї. Нестор не знижуючи ходу вдарив плечем й широко відчинив двостулкові двері. Друзі гуртом увірвалися в приміщення прискорювача, зробили кілька кроків й завмерли від подиву.

Прямо перед ними блакитним неоновим світлом палала чорна труба хвилеводу, суцільно обплутана проводами та трубами. На неї були надіті великі фокусувальні котушки й магнітні екрани. З одного торця хвилеводу було встановлено інжектор, а на іншому торці розміщувалося вихідне вікно частинок.

Поруч із прискорювачем розташовувалися потужні нагнітачі, високовольтні трансформатори та той самий магнетрон, який нещодавно оновили. Біля стін височіли пульти керування, біля яких стояли однакові крісла на коліщатках.

Зверху над фокусувальними котушками переливалося дивне марево. Крізь його мерехтливу пелену друзі несподівано побачили... справжній кольоровий світ.