Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Що більше не було кому? – надулася Леся.

– Тоді, чи можу я запитати, чи немає тут бібліотеки? – випередила я подальше обурення Лесі.

Мені навіть стало шкода Соломії. Дівчина з такою гіркотою говорила про хворих... Вона явно не хоче навантажувати мене, проте цього вимагала ситуація.

Я тепер остаточно вирішила взятися за цю справу! Як-не-як, маю ж я чимось відплатити за своє проживання тут.

– Звичайно, – кивнула Соломія, доки моя супутниця підбирала щелепу.

– А чи можу я нею скористатися? – уточнила я, сподіваючись, що тутешня обитель знань радикально відрізняється від тієї схудлої, що залишилася в тому забутому Богом містечку в будівлі, що дивом залишилася цілою після загадкової катострофи..

– Невже ти збираєшся копатись у тих завалах пергаменту, щоб перевірити свою гіпотезу? – обурилася Леся.

– А що тут такого? – не зрозуміла я.

– Безбашена! – похитала головою руденька амазонка – Ну, щасти тобі… – ляснула вона мене по плечу і зникла куди подалі.

– А що, гіпотеза стоюща? – скосила на мене погляд Агафія, поклавши голову на переплетені пальці.

– Все вимагає перевірки – вкрадливо озвалася я.

Мене проводили до бібліотеки.

Це приміщення знаходилося прямо в будівлі ради і вражало своїми розмірами. Величезні стелажі в два мої зрости під зав'язку були забиті книгами. Круглі дерев'яні столи під високими вітражними вікнами...

Мені стало цікаво, куди виходять ці вікна, адже я зовсім не пам'ятала таких малюнків з боку площі. На полицях стояли різні книги. Тонкі та товсті, найнеймовірніших кольорів і просто чорні із позолоченим гравіюванням. Тут були рукописні талмуди, що дивом вижили, і щойно надруковані на друкарських верстатах підручники.

Під стелею висіли сферичні кристали, що випромінювали приємне оку жовтувато-біле світло, а на столах стояли такі ж тільки в підставках цікавого вигляду.

Спочатку я досить довго блукала приміщенням в пошуках потрібної літератури, а потім, ледве дотягнувши величезну стопку книг, окупувала один із тих пустуючих столиків з м'якими стільцями біля них.

З того моменту, як я почала читати, мене не залишало відчуття, що за мною хтось спостерігає. Поперемінно оглядаючись, я вже почала нервувати.

Насилу прогорнувши пів «довідника зброяра» спіймала себе на тому, що несвідомо притискаю до себе чималий фоліант з «історії отрут».

Мене бентежило те, що я нічого не чула і не відчула. Ні кроків, не дихання, ні голосу, ні зрештою запаху... пусто. Та інтуїція волає про неправильність ситуації. Тут явно хтось є.

Пройшовшись між стелажами, у спробі розім'ятися, а заразом і розвіятися, ненароком натрапила на дивно фосфоресцирующее синє світло. Довго кружляла біля одного й того ж стелажу, шукаючи джерело світла, доки налякана свідомість не підкинула ідейку підняти очі вище.

На цьому стелажі, звісивши напівпрозорі ніжки, сидів хлопчик.

– Ти справді мене бачиш – чи то запитав, чи то затвердив він, махнувши рукою перед моїм обличчям.

Серце запізніло тьохнуло, а тіло похололо. Ще трохи і я стану такою самою, як той напівпрозорий хлопчик, що сидить на полицях. Мертвенькою...

– Гей! Мене Грицько звуть, а тебе як? – примружила дитина очі, почавши оцінювально розглядати мене. Слова звучали на звичній тут мові, а тому я нічого не зрозуміла.

– Ти привид? – тільки й змогла видавити я, безрезультатно намагаючись повернути контроль над онімілим тілом.

– Швидше за все – хмикнув хлопчик чистою українською мовою – Так як тебе звуть? – повторив він.

На дитині красувалися вишита сорочка та шаровари, зав'язані на красиво розшитий поясок. Розпатлане коротке волосся не дивлячись на ранній вік вже було підстрижено в оселедець, а великі дитячі очі, наче і досі були живі.

Навіть з урахуванням його прозорості, дитина виглядала чарівно. І, крім того, він мені когось нагадував.

– Алана – машинально відгукнулася я.

– А що ти тут робиш? – злетіло в повітря це неймовірне безтілесне створіннячко.

– Що? – не зрозуміла я.

– Так ти не говориш українською? – здивувався Гриць, переходячи на всезагальну.

У відповідь я лише кивнула.

– Що прямо зовсім-зовсім? – не повірив хлопчик – А як же ти тут читати зібралася?

– Так начебто є книжки на загальному… – заперечила я, намагаючись згадати чи справді книжка, яку я вивчала, була мені зрозумілою.

– Чудна ти, Алана – хмикнув хлопчик.

Гриць виявився неймовірно веселою дитиною. Точніше примарою. Мені стало дуже цікаво, що мало статися, щоб дитина загинула в такому ранньому віці, однак мені здалося нетактовно запитати про це.

До самого вечора я сиділа за книгами із привидом і дізналася багато нової інформації, проте вона скоріше роз'яснила мені деякі нюанси, ніж могла чимось допомогти в розслідуванні, на яке я таки зважилася.

Та дещо мене бентежило до останнього…

– Грицько – тихо покликала я хлопчика, відірвавшись від історії отрут, яку вирішила почитати, поки ще остаточно не стемніло за вікном. Як я і думала, привид нікуди не уходив. Хлопець лиш висунув голову зі стелажа, показуючи, що уважно слухає – А як… – спробувала сформулювати я думку – Як можливо  існування таких як ти?

– Таких, як я? – здивувався хлопчик, явно не зрозумівши і присідаючи на підвіконня напроти мене, ніби готуючись до важливої розмови.

– Ну, привидів… Тебе щось не пускає в інший світ?

– Хм… навіть не знаю. Мене, здається нічого не тримає. Я взагалі думав що і так вже в світі мертвих, бо мене ніхто не мене не бачить, та ти мене перезапевнила.

Я боялася, що привид якось болюче відреагує на слова про свою смерть, та Грицько сприйняв все спокійно. Схоже він і справді розумів ким є та, мабуть, знав що з ним сталося.

Заява про те, що ніхто його не бачить мене здивувала. Тобто як? Ось він… не з плоті та крові, та все ж таки є. І ніхто не бачить… може просто ігнорує?