Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Отак, розмірковуючи ні про що, я б так і просиділа до завтрашнього дня. Проте, відволікаючи мене, за дверима роздався гуркіт і лайка Фіна.

Ми, з Рудиком настороживши вуха здивовано переглянулися, але все знову стихло, а ще через кілька хвилин чоловік, майнувши у вікні біля хвіртки зник на вулицях містечка.

Не довго думаючи, піднялася і я.

На роботу я прийшла досить рано. Сонце тільки-но зійшло над річкою, заспівали нечисленні півні. Воякам на острові було явно не до того, аби тримати хазяйство. Проте, Ольга розповідала що на сусідніх островах і в паланках козаки не рідко живуть родинами і тримають худобу.

В таверні Іван у гордій самоті готував зал до приходу відвідувачів. При моїй появі старий кинув лише здивований погляд, але знизавши плечима, продовжив протирати столи.

День обіцяв бути довгим і, можливо, пройшов би без пригод. Однак по обіді переді мною постала... Леся.

Загадково посміхаючись, дівчина звернулася до мене:

– Алана. Ти ж не забула, що мені обіцяла? – хитро примружилася вона.

Здивовано завмерши, я з опаскою зиркнула на амазонку. Коли це я встигла?

– Мені навіть страшно подумати – прошепотіла я собі під ніс, знову повертаючись до протирання склянки.

– Он ти яка! – скривилася дівчина, хитаючи головою – а хто мені обіцяв з розслідуванням допомогти?

– Я не обіцяла! – зовсім, як мені здається, чесно обурилася я.

– Погодилася ж, отже маєш довести справу до кінця – задерла носа Леся, а руді кучері піднялися вгору і знову обсипалися водоспадом. – Ну що – пішли? – Простягла вона, заглядаючи мені в очі.

–Я на роботі – спробувала заперечити я.

– Та що ти… – уважно оглянула дівчина мене, і звернувшись до Івана, що проходив повз, уточнила: – Старий, Ви ж не проти, якщо я Алану у вас відберу?

– Ой та забирай! – відмахнувся шинкар.

Злорадна усмішка знову з'явилася на зеленоокому обличчі амазонки.

І вже через досить короткий проміжок часу я стояла біля того самого складу і відчувала себе лялькою. З моєю появою амазонки, накинувшись на мене, почали екіпірувати мене ж, та так яро і впевнено, що я лише й могла коритися. Затягувалися ремінці, зав'язувалася маска. Вже через хвилину трійка дівчат, що "прикрашали" мене оцінювально розглядали свою роботу.

На мене напнули рукавички, маску, цілу купу амулетів, і невідомо навіщо на щоці намалювали якесь татуювання.

– А навіщо це? – здивувалася я, оглядаючи амулети.

Але питання залишилося без відповіді і мене насильно запхнули у будівлю.

Близько півгодини ми прочісували склад, шукаючи невідомо що, коли я нарешті зважилася поцікавитися:

– А що це? – дістала я маленьку циліндричну коробочку, виконану з заліза.

– Це пустотілка, як громом уражена, прошепотіла дівчина, а я її там не бачила! – вигукнула вона в рази голосніше.

– А пусто-телиця це…? – простягла я, натякаючи на продовження.

– Снаряд, а якщо точніше його оболонка, часто для багаторазового використання – зрозумівши мою затримку, пояснила дівчина – усередину нього можна засипати кристали, каміння чи порох…

– А також отруту? – перебила я валькірію.

Амазонка здивовано зиркнула на мене.

– Якій нормальній людині прийде це на думку?

– Ну, а якщо чисто теоретично? – спробувала я вивудити відповідь, уже відчуваючи, як у мені спалахує азарт – мені ж прийшло

– А знаєш… – почухала дівчина кінчик носа – ходімо перевіримо.

Дівчина хотіла щоб волхв невідомим мені чином підтвердив висунуту мною теорію. Однак Дмитро явно цього не хотів.

Обшукавши весь будинок Ради і заглядаючи во всі можливі щілі, ми були тричі виставлені з приміщень за свої довгі носи. Хоча, зізнатися, лазила по щілях і кабінетах Леся. Я ж баластом тягалася за нею.

Мені досі не було зрозуміло, чого хочуть саме від мене. Навіть було прикро, що Іван, не спитавши, навіщо я їм потрібна, так легко мене сплавив. Не сперечаюся, що мене зацікавила ця справа, вкрита мороком таємниці. Цікаво як, хто і навіщо отруїв той склад неймовірних розмірів.

Очевидно, козакам та амазонкам це також цікаво. Однак незрозуміло, чому вони мене до цього всього підключили.

Знайти б ту пташку довгоязику, що про мене так багацько цікавого розповіла... На м'ясо порубала і в рагу засмажила, роздавши всій таверні!

Мене навіть якось лякає ця справа. Хортиця ж начебто як столиця чи військове укріплення, якщо я правильно зрозуміла... А з цього випливає, що тут можуть бути замішані розбирання навіть на міждержавному або, не дай Боже, міжрасовому рівні, що ще гірше!

– Ну що? – хмикнула дівчина, чухаючи потилицю – залишився тільки кабінет Ради.

У мене в прямому сенсі відпала щелепа.

Може я чогось не розумію, але, як мені здається, той кабінет – найочевидніше місце перебування Дмитра. Я б його оглянула насамперед. Але, мабуть, Леся любить чинити точно та навпаки.

До речі, треба буде дізнатися хто такі "Волхви" і чому Амазонка вважає, що один із них зможе дати відповідь на наше дуже каверзне питання.

А дівчина тим часом уже відчинила двостулкові двері до чималого кабінету. Нас зустріли два здивовані погляди. Амазонка з довгим блондинистим волоссям і гетьман одночасно запитливо вигнули брови.

– А ви головного Волхва не бачили? – зовсім не розгубилася руденька.

– А навіщо він тобі? – хитро примружилася Агафія, що вальяжно сиділа за столом, закинувши ногу на ногу

– Та Алана тут одну річ знайшла… треба перевірити – навіть не подумавши, відмахнулася дівчина.

– То ти таки погодилася? – наблизилась до мене Соломія, яка до того стояла біля вікна.

– Мені не залишили шансів… – ледь чутно хмикнула я.

– Я дуже вдячна за те, що ти погодилася допомогти – кивнула втомлена дівчина на знак подяки – у нас зараз не вистачає рук. Безліч поранених потребує догляду... Ну а якщо тобі щось треба ти, звичайно, звертайся. А Дмитра можете не шукати. Він у Київ по ліки поїхав…