Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Глава 16

Pov Тихомир

Махнувши на прощання, відчув, як щось кольнуло в грудях. Мурашки пробігли по спині... Мені не вдалося розвіяти це нав'язливе марення.

Хотілося кинутися слідом за дівчиськом, бо мозок відмовлявся розуміти, що коротке волосся зовсім не блідо-русяве, а сіре. Що очі великі, але не темно-зелені... Не доходить до засліпленої гіркотою втрати свідомості, що на шиї опік, що тягнеться до щоки, а не перев'язка із захисним амулетом.

Так, воїну не личить жити минулим, проте деякі речі забути просто неможливо... Вона виявилася занадто схожою на Василису...

Кабінет ради 4 серпня 1719

Вже сідало сонце, ніжно пестивши землю своїм останнім промінням. Кабінет Ради сьогодні був незвично гучним. Голова амазонок і один із радників гетьмана зчепившись у сутичці не на життя, а на смерть вже досить довго трусили повітря навколо себе.

– Ну, якого лішого ця дівчина пхатиме свій ніс у справи гетьманату? – гарчав Хмельницький.

Дві чималенькі туші майже одного розміру стояли небезпечно близько, однаково склавши руки на грудях і косячи на іншого спідлоба, а повітря між ними вже починало іскрити... було видно, що пташенята одного гнізда – однакова впертість, непохитність. Однакові погляди і психологічні ходи. Кров явно не водиця.

– Ти просто дрібний засранець – скалила зуби блондинка.

– Так, до речі! – схопився Фін, ніби не почувши – яка тобі справа до всього цього? – хмикнув він, запитливо вигнувши брову – Ти давно покинула Запоріжжя – сплюнув він з презирством дивлячись на ту, кого мав називати сестрою, але яка в його очах цього не заслуговувала. Хмельницький би ще висказався… та так, що всі пожалкували б що його тронули, та на щастя чи на жаль, його перебили.

– Досить – вигукнув хлопець з вугільно-чорним волоссям, що увійшов до кімнати.

– Тихомир! – обурився сивий – якщо тобі все одно, що на Січі коїться, то хоча б не затикай!

 – А чого ти взяв, що мені все одно? – не надихнувся уїдливою промовою Сірошкур, уважно спостерігаючи за Хмельницьким, що як і завжди давився отрутою. За кожним його рухом, який, до речі, знав на перед, бо занадто довго вони вчилися разом.

 – Скажи мені Дорогий друже, коли ваша милість востаннє на Раді була, а? Коли ти відірвав свою дупу від того стільця, в такому ж чорному, як і ти кутку в Іванівській таверні і зробив хоч щось потрібне для Хортиці?

– Не суди інших, та не судимий ти будеш – флегматично озвався Тихомир.

– Яка до біса різниця тобі до цього ледаря – утробно загарчала Агафія, знову приволікаючи увагу до себе – ти мені краще скажи, чого ти так до цієї дівчинки причепився?

– Та вона навіть не християнка! Не перебуває у реєстрі, і взагалі вона лише тиждень тут перебуває! З чого ми маємо їй вірити? – навів «Куленепробивні» (на його погляд) доводи Хмельницький.

– Чомусь шабля на твоєму поясі зроблена у турків, хоча ми давним-давно маємо свої збройові – пропалив недохарактерник Сірошкур поглядом Фіна.

Інші ж випадкові слухачі давним-давно розбіглися, бо неможливо півдня вислуховувати бійку через, як уже здається, дрібниці.

– До чого тут шабля? – спалахнув гнівом Фін.

– Та до того Фін! – піднялася валькірія – людям треба довіряти, незалежно від їхнього віросповідання та наявності їхнього імені на горезвісних папірцях. А не годувати матінку параною!

– Все одно останній вердикт не за ним – знизав плечима Тихомир.

Перейматися і справді було ні за чим, бо, слава Богу, старий Хміль не зміг установити наслідну владу і перетворити Запоріжжя на монархію. І хай його внуки тут не плюються отрутою і не біситься.

Фін, розвернувшись на п’ятках попрямував геть, розуміючи що з дурними немає сенсу розмовляти, а Агафія лише задумливо поглянула у слід братові. Що, що, а він не змінюється. З кожним роком тільки гірший.

Pov Алана

Впустивши в будинок Рудика, що до того гуляв містом, я знову закрилася в кімнаті. Заснути не виходило. Щось хвилювало мене…. Не давало забути. Однак згодом втома взяла своє і навіть внутрішні спустошення не заважало мені потонути в неспокійному сні.

Чимось налякана я скинулася вже під ранок. За вікном ще синів сонний небосхил. Мирно спало таке доброзичливе містечко, а в мене на душі було порожньо.

До мене, що скрутилася на краю ліжка,  підповз Рудик. Жалісно зазирнувши в очі, щеня застрибнуло в простір між моїми ногами і грудьми і лизнув мене в ніс.

– Маленький… – простягла я, погладив собаку по голові.

Згадався образ рідної мами.

Каштанове волосся, ореолом обвиває обличчя з великими зеленими очима... Ніс з горбинкою, ямочки на щоках і ніжна посмішка... і голос, що так солодко співає колискову.

Де вона зараз? Чи є шанси, що я знову її зустріну?

Очі сповнилися сльозами, а в грудях щось запекло. Піднявшись з ліжка, полізла в сумку, що висить на її бульці. Діставши звідти подарований Ніком блокнот і випадково знайдений у цій комірчині шматочок вуглецю, залізла з ногами на ліжко. Укутавшись у легкий плед і посадивши поряд пса, почала малювати.

Не сказати, що я претендую на звання художника. М-да, навіть якщо ви попросите мене щось намалювати, швидше за все, моє мистецтво мало чим відрізнятиметься від дитячих каракуль.

Просто коли накочують емоції, воно якось саме виходить. І, на мій подив, це заняття приносить деяке полегшення. Крім того, під призмою почуттів у мене виходить досить реалістично... Хоча я не виключаю нестабільність власного сприйняття.

За дверима почувся шорох. Вражено завмерши, я прислухалася. Проте звуки припинилися.

Оглянувши комірчину, задумалася. Мене вражало те, що в цьому маленькому приміщенні, далекий край якого був заставлений всяким мотлохом, було ні маленьких розмірів вікно і сама кімнатка була цілком придатна для життя.

Хоча кого я обманюю? Це лише чергова безглузда спроба зачепитися за іншу думку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍