Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Спробуй на колінах – долинуло до мого вуха звідкись зверху і мене підняли за шкірку.

Мене насилу поставили в трохи інше положення, від чого вага перерозподілилася більше на ноги, ніж на руки. І мені стало в рази легше.

Виконавши ще 10 косих підходів, я впала без сил і вже уявляла якими чистими будуть мої біла сорочка та оксамитово-сині шаровари, вручені нещодавно Ольгою.

– Вставай – з усмішкою простягну мені руку хлопець і одним рухом поставив на ноги.

Отряхнувшись, я все-таки вирішила, що настав час закінчувати тренування.

Занісши так і не використану хоч якось шаблю, я вже думала, що Тихомир пішов. Однак мені тільки варто було вийти за хвіртку, щоб переконатися, що брюнет нікуди не подівся.

– Додому хоч дійдеш? – вкрадливо поцікавився юнак, що чекав на мене.

Я дослухалася до себе. Нехай, здавалося, що кожен м'яз у моєму тілі просто кричав від болю(Тихомир той ще садист у ролі тренера), а мене накривала втома, все-таки питання подібним чином поки що не стояло...

– Так, дякую, – посміхнулася я і мало не спіткнулася.

Pov Тихомир

– Проводити? – уточнив я, підхоплюючи Алану за шкірку, наче кошеняту напівшляху до землі

– А навіщо? – вразилася вона.

– А треба, щоби було навіщо? – хмикнув я, дивуючись з того, що дитина скрізь шукає логіку – Хоча б аби не впала по дорозі.

У відповідь Алана лише знизала плечима і ми пішли. Спокійно так, розмірено. Не знаю навіть як давно я гуляв Хортицею не на самоті.

– Тихомире… – якось не впевнено покликала Алана, розглядаючи рожево-червоне західне небо.

– Що? – запитливо підняв я бров, чекаючи на продовження.

– А чому ти погодився зі мною позайматися? – зазирнула дівчина мені в очі.

– Ярослав попросив – чесно відповів я

– А чому саме тебе? – здивовано розкрила вона очі.

– Ну, може ж учитель попросити про щось учня хай і колишнього – знизав я плечима.

– Невже у Ярослава лише один учень? – не повірила чомусь вона, і тут же додала, ніби виправдовуючись: – Просто дивно, що він звернувся саме до тебе...

– Не один, але спроба просити про щось другого дала б рівно той самий результат, що просити лисицю доглянути курча...

«Не було б другого учня, і просити б не було про що не треба» – подумки додав я.

– Так, значить я курча?! – з часточкою чи то образи, чи то обурення фиркнула дівчинка.

 – Я не це мав на увазі – все ж зніяковів я, відвівши погляд у бік де вже виднілася хата.

– А хто ж та «лисиця»? – не втрималася Алана від питання

– Хмельницький

Намить запанувала тиша, в яку дівчина, скоріш за все про щось міркувала. Та голос все ж подала: 

– Дивний ти – мабуть засмутилася вона – такий небалакучий...

І чого це її хвилює?

– А який сенс просто слова на вітер пускати?

Але Алана вже не слухала...

Підскочивши до дверей, дівчина обернулася і з усмішкою махнула рукою на прощання. А мені здавалося, що махає не вона, а набагато дорожча серцю людина.