Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Перетнувши лише трохи прикриту низеньку хвіртку, зайшла у двір, де, як завжди, пахло різноманітними запашними травами. Ярослав Михайлович тримав у себе перед будинком щось на кшталт клумб, рядки яких були засаджені лікувальними травами і квітами, що тішать око.

Підійшовши до дверей, обережно постукала. З третього удару двері самі відчинилися з ледь чутним скрипом.

– Ярославе Михайловичу! – покликала я, але мені не відповіли.

Пройшовши до хати, озирнулась. Моєму погляду відкрився напівтемний коридорчик, дубові двері якого ввели в будинок.

– Я забув тобі сказати, що Ярослав у найближчі 3 дні не повернеться – почулося жахливо спокійне в мене над вухом.

Відскочивши, мало не збила відро, наповнене жердинами, мітлами лопатами та іншим дерев’яним «озброєнням».

Біля входу стояв незворушний хлопець, який знову підкрався до мене непомітно.

– Чому ти так безшумно ходиш? – тільки й спитала я, відчуваючи шалене "ухкання" серця десь у районі шлунка.

Мене справді складно застати зненацька. Я при гомоні повної таверни, що закладає вуха, чудово чую спокійні кроки в протилежному кінці зали... Для мене це вже норма, але саме Тихомир, здається, ходить, не торкаючись ногами підлоги.

На моє запитання хлопець не відповів, лише з ледве читаємою посмішкою знизав плечима. Зрозумівши, що відповіді мені не дочекатися, я повернулася до попередньої теми.

– А чому він не повернеться? – як маленька запитала я.

– Він по торгових справах поїхав – луною відгукнувся голос воїна в дерев’яних стінах.

– А як же тренування? – засмутилася я, крутячи в руках щойно взяту в руки "шаблю".

Хлопець мовчав, проте йти, схоже, і не збирався, з цікавістю спостерігаючи за мною.

Pov Тихомир

– А може, ти мене потренуєш? – склала Алана руки благаючим жесті.

Дивлячись в обличчя чи то великої дитини, чи то маленького дорослого просто не зміг відмовити. Очі дівчинки світилися надією… Схоже, вона й справді дуже хоче навчитися володіти зброєю.

Цікаво, а навіщо це їй?

– Давай спробуємо, – хмикнув я, пригадуючи, що саме про це й просив мене Ярослав.

Спокійно сидячи біля свого будинку пізно вночі я не чекав на гостей.

– Отже, ти доглянеш за Аланою, поки я буду у від'їзді – викривально тицьнув у мене пальцем старий – і це не обговорюється – стукнув він мене «коханою» ще з дитинства палицею по голові. Де він тільки ї знайшов? Багато мабуть з іноземцями спілкувався. Як той… як його? «Сенсей» азіатський.

Була в старого така пристрасть – переймати усіляке у східних народів. Та настільки ця пристрасть була невичерпною, що в нього «китайка» була не лише у вигляді дорогоцінної ганчірки, як у кожного поважаючого себе козака, а й у вигляді противної, як і він сам, доньки десь на земній кульці з вузькими очима і козацьким характером.

– Я навіть не заперечував ще – збентежено вигукнув я, потираючи забите місце.

– "Ще"? – грізно перепитав Ярослав – отже, збирався!

– Та не збирався навіть! – образився я. Яким би грізним мене не важали на Січі, та саме цей чоловік завжди вважав мене дитиною. Та й, чесно кажучи, коло нього я і був малий.

– Ну, тоді для профілактики – знову стукнув він мене.

– Та що ви? З дуба впали? – відсунувся я від воїна, що присів коло мене на лаву.

– Ля яким черствим став! Навіть пожартувати не можна! – похитав головою старий і тут же перейшов на серйозний тон: – Жарти жартами, а щодо дівчинки я серйозно – луною звучав у мене в голові голос Михайловича...

А радісна Алана мчала у двір і вже стала у "вихідну" стійку, опустивши дерев'яну шаблю.

– Ти впевнена? – запитально вигнув я бров, вказуючи на «зброю», а паралельно згадуючи як і сам із пелюшок і до трьох років бавився з такою дерев’яхою.

Ну, просто не може бути того, що Ярослав Алану з деревом тренує... Чи може?

Дівчина ж у відповідь не впевнено кивнула, задумливо зиркаючи на зброю.

Pov Алана

Фраза "а що можна тренуватися по-іншому?" була кинута необачно.

Спочатку хлопець сильно мене не навантажував, проте зрозумівши, що я налаштована рішуче навантажив на повну…

– А ти цілеспрямована – вражено хмикнув брюнет, який відпустив мене ще півгодини тому.

Мені давно здавалося, що на мене хтось дивиться. Проте вирішивши, що втомленим тілу і розуму може привидиться що завгодно, я не звертала більше уваги на це відчуття і тремтячи виконувала поставлене завдання. От і не помітила як до мене підібралася істота, що була в півтора рази (а якщо брати за вагою, то, напевно, всі два рази більше) за мене саму. Я була просто вбита і в прямому і переносному сенсі.

Насилу відірвавшись від землі, вдала, що все під моїм контролем.

Весь той час, коли, як я думала, не було Тихомира, я намагалася віджиматися від землі. Цю вправу робила одна з дівчат, причому з людиною на спині, і мені чомусь неймовірно захотілося повторити цей трюк.

Однак руки дрібно тремтячи не витримували, але я щоразу важко піднімалася знову і знову. Долоні грузли в податливому ґрунті, втім, як і носки чобіт.

Мене мучили здогади, скільки років моя натхненниця витратила на те, щоб так віртуозно виконувати цю вправу.

– Спробуй ще – як завжди лаконічно наказав Сірошкур, і я знову спробувала віджатись.

Цього разу мій тулуб не приземлився на землю. Натомість я відчула між грудьми і животом руку юнака, що підтримувала від падіння...

Повернувшись у «планку», я здивовано зиркнула на козака.

– Роби! – повернув мене в реальність присівший поряд Тихомир.

Друге віджимання начебто вийшло. Однак все завдяки хлопцеві, що продовжував мене підтримувати. У всіх сенсах. Коли заходила на третій повтор хлопець насильно натиснув на мої сутулі зараз плечі змушуючи вировняти спину.

На жаль, цього разу я впала...