Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Жінка була, мабуть, років на десять старша за мене з Лесею. Русе, а біля коріння чорне волосся було заплетене у довгий кінський хвіст. Яскрава сукня з непристойно короткою спідницею і без рукавів... Залізний нагрудник, шкіряні наручі, високі шкіряні чоботи. І грізні риси обличчя... ось образ цієї жінки від якої віяло неприборканою жагою до життя, свободою волі і небезпекою.

– Ну й фу на вас – образилася Леся і засунув мені в руку один із своїх численних браслетів, що гриміли при кожному кроці, впхнула в будівлю.

Тепер я зрозуміла, що мене бентежило в конструкції цієї будівлі. Вікна тут були забиті, а зсередини віяло пилом і затхлістю.

– Ну що ж, перш ніж ти розслідуватимеш справжню справу, доведи, що ти на щось здатна – незвично суворо сказала Леся, а її очі люто поблискували в напівтемряві – для початку, вгадай – де ми?

– На складі…? – припустила я, оглядаючи стелажі, що стоять рядами, забиті посудом, мішками та іншим.

– Добре – зловісно продовжувала Олеся – тоді інше запитання: що тут не так?

Знову, боячись рушити з місця, крадькома озирнулась і озвалася:

– Він отруєний? – жахнулася я.

– Як ти дізналася? – щиро вразила дівчина, і вся її зловісність миттю злетіла з лиця.

Насправді тут робота швидше інтуїції, ніж розуму... Я якось інстинктивно завмерла стовпом, боячись поворухнутися і намагаючись не дихати набагато раніше, ніж усвідомила, що тут і справді щось не так.

Ну і крім цього мій ніс різав дивний сморід, який з самого початку повільно і непомітно роз'їдає очі. Я відразу помітила одного-єдиного щура, що валявся між мішками з піною біля рота і лапою, що ще смикається в конвульсіях.

Проте дівчині я не відповіла.

– Хто дозволив входити? – увірвався в будинок чоловічий голос.

Мене та Лесю схопивши за комір, насильно витягли з будівлі.

– Вона була із захисним амулетом! – верещала амазонка на свій захист, а одягнені в маски і чорні мантії (дивно. Нащо? На дворі літо…) чоловіки спрямували погляд на, як і раніше, нервово стиснутий у моїй руці браслетик.

Схилившись наді мною, Фін і Дмитро здивовано переглянулися. В очах Колючки спалахнула злість.

– Тобі взагалі мізки відбило? – вражено вигукнув Дмитро, юнак роздивлявся видану Лесею прикрасу.

– Дмитро, вона без підказок відгадала! – захоплено белькотіла дівчина.

– До будівлі Ради! Швидко! – лише рикнув Фін.

На жаль, нам довелося коритися...

Крокуючи під безжальним дощем, що все посилювався, наш маленький "загін", що складається з стражників і винних промок до нитки.

Зайшовши в будинок ради Леся насамперед викрутила свою пишну гриву, накапавши на підлогу, не маленьку калюжу дощової води. Потім з важливим виглядом піднявши вказівний палець, вона вже була готова вибухнути гнівною тирадою, як нас безпардонно впхнули у величезний зал.

Очі, що не звикли до світла з вуличної і коридорної напівтемряви, інстинктивно заплющились, зустрівшись з яскравими променями кристалів сферичної форми, які висіли під стелею.

Я ніби потрапила в інший світ. Здавалося дивним, що серед таких на вигляд невагомих дерев'яних споруд виявився цей кам'яний гігант... Цікаво, а чого раніше не здивувалася?

– Невже це і є та сама гостя? – дружелюбно озвався мелодійний жіночий голос – дівчинко, ти справді детектив? – з толикою захоплення і не довіри глянула на мене його володарка і взяла мої долоні у свої.

– Та не те щоб… – розгублено озвалася я, намагаючись вгадати, хто міг намолоти їй таку нісенітницю.

Безумовно, до втрати пам'яті я справді могла працювати у подібній сфері. Однак, мені здається, що це було б чимось значущим і згадалося одразу...

Ну, оскільки немає доказів, я ставлю під сумнів це припущення.

– А ваша Леся зразу ж з нею в той склад, отруєний поперлася! – як маленький поскаржився Дмитро на амазонку.

Струснувши світлим волоссям, незнайомка здивовано глянула на воїна. І знаєте, щось у цьому погляді таке знайоме здалося... Це гордовите примруження, ледь помітне задирання носа... де я могла це бачити?

– Але, Агафія, вона без затримки вгадала про те, що трапилося на складі! – перш ніж валькірія встигла промовити хоч слово, випалила Леся.

– Як же безвідповідально з твого боку, Алана, прогулюватися в робочий час – отруйним оскалом промовив Фін.

Спочатку ця фраза здалася мені страшенно недоречною. Однак, варто було сенсу цих слів дійти до мого розуму, як мій відчайдушний погляд переляканим зайцем метнувся на величезний підлоговий годинник з маятником, що стояв біля вікна.

Стрілки показували пів на першу.

– Вибачте, але мені час йти – обережно забрала я в Агафії свої долоні, і не звертаючи уваги на перепалку, що розгорілася між амазонками і волхвом, несамовито кинулася геть.

Несучись з усіх ніг, я не звертала уваги ні на дощ, ні на хлиставший по обличчю подібно до батога вітер.

– Пробач, я про тебе зовсім забула! – тільки переступивши поріг і ледь не спотикнувшись через стіл, що так не обдумано опинився на моєму шляху, зойкнула я, звертаючись до Ольги.

Не тільки Ольга, а й увесь зал, як завжди заповнені під зав'язку, здивованого глянув на мене, по якій струмками стікала вода зі стуком відбиваючись від підлоги. Навіть зазвичай незворушний Тихомир здивовано вигнувши брови розглядав мою наскрізь промоклу тушку.

***

Як на зло, дощ закінчився рівно через 10 хвилин після моєї феєричної появи в таверні. Ольга спочатку посміялася, сказавши, що забороняє мені працювати сьогодні. А після, коли я все ж таки спробувала чесно попрацювати, укутавши в ковдру і вручивши гарячий чай, вона посадила мене біля печі, заявивши, що їй "хворі тут не потрібні".

Близько години мене муштрували старий з дівчиною, поки я не була сухою від п'ят до кінчиків волосся.

Десь близько двох годин на небосхилі з’явилося яскраве сонце, що за лічені години висушило землю. Зараз я брела на околицю Січі, щоб приступити до чергового тренування з Ярославом.