Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Ні, ну ви гляньте! – відійшов від шоку хлопець – баби взагалі розперезалися!

– Чого в'якнув? – почулося грізне з усіх боків. В таверні, Олегові на біду снідали і амазонки – жіночі війска, що деякий час перебували на острові.

Хлопець, усвідомивши, що у меншості, визнав свою поразку і мовчки, впав назад на стілець. А амазонки та численні козачки ще довго "пиляли" бідолаху поглядом...

Через деякий час я вже стояла за довгим столом і протирала тару.

Народ уже давно розійшовся, а до обіду можна було нікого не чекати. Настрій як упав ще з ранку, так і не збирався підніматися... А плюс до всього за вікном ллє дощ, наганяючи ще більшу тугу.

Вкотре в небі гримнуло і на тлі білого розчерку виріс страшний силует. Озирнувшись, мокра амазонка обтрусилась. Руді кучері підскочили, закручуючись ще більше.

– А на манежі все ті ж... – похитала вона головою, оглядаючи зал.

До того щось читаючий Сірошкур, поглянув на новоприбулу і хмикнувши, повернувся до свого, схоже, досить захоплюючого заняття.

– А що… більше нікого? – вигнула бров Олеся, зазираючи у відчинені двері кухні.

– Іван із самого ранку в будівлі Ради зник, а Ольга, пішовши «на хвилинку», розчинилася в небуття – похмуро відрапортувала я.

– Зрозуміло… – хмикнула дівчина, сідаючи прямо переді мною – я власне, чого прийшла… – почала вона, але заткнувшись, стурбовано глянула на мене і покликала: – Алана...

Перед моїм обличчям майнула рука у шкіряній напіврукавичці.

– А? – неохоче озвалася я, байдуже дивлячись на краплі, що подібно до стріл летіли з неба на голову перехожим.

Дощ мелодійно тарабанив по дахах. По, як завжди, навстіж відчиненим дверям стікали великі теплі краплі, подібно до сльоз на щоках у засмученої дитини.

Чомусь згадалась домівка… Осінь. Я сиджу так само перед великим вікном і похмуро дивлюся на краплі. А веселий дощ заливає все містечко, одягнене в золото.

Щось боляче кольнуло в грудях, а до горла підкотив ком.

– Щось трапилося? – уточнила Леся.

У відповідь, я лише мовчки, хитнула головою. А що мені треба було сказати? Я нікому ні про що не розповідала... не про власну амнезію, не про бійки з Фіном... Так чого ж починати?

Тоді, в тому заїжджому дворі я сама не зрозуміла, як все виклала Ніку з Еріком. Здавалося, що на той момент говорила не я. Не я. А ображене дитя в середині мене, що досі захлиналося у сльозах.

Я й так сиджу на шиї цих людей... Я дуже вдячна їм за те, що прийняли. Але вивалювати ще й вагон своїх дурних підліткових проблем на чужі плечі я й не збиралася.

Якось не звикла я скаржитися.

Нехай кожен думає, що він хоче, але сама розберуся у всьому. Хоча з чим я можу розібратися? Місто зруйноване і, схоже, я єдина хто завдяки щасливому випадку вижив.

– Гей! – обурилася дівчина – я взагалі до тебе у справі прийшла, а ти тут розкисаєш...

– По справі? – спробувала підбадьоритися я, посилено відганяючи нав'язливі думки.

– Так, – самовдоволено посміхнулася амазонка – я маю до тебе справу.

– І яку ж? – вже конкретно зацікавилася я.

– Чи не хочеш ти взятися за розслідування одного дуже цікавого дійства?

Pov Тихомир

Ефектна поява амазонки не справила на присутніх жодного враження.

Я вчора був присутній на тій «полум'яній» зустрічі головного волхва, оскільки збирався простежити за тим, як підпишиться аланин документ, а отже знав, навіщо прискакала Леся. Однак, нехай і чекав я багато чого, навіть у найстрашнішому сні не міг уявити, що вона поставить питання прямо так... напряму. «В лоб»

Всім тілом обернувшись у бік дівчат, я вже й не приховував свого інтересу.

Алана спочатку впала в ступор, а після роздираєма протиріччями не могла вирішити, що сказати.

– Але чому ти це питаєш? – все ж таки видала розгублена дівчина.

– Одна пташка мені нашіптала, що ти – найкращий кандидат на цю справу, – захохотіла валькірія.

Дивіться! Адже практично і не збрехала…. Адже Дмитро з покон віку у нас "пташник"...

– Але...

– Ніяких "але"! – обірвала Леся Алану – просто скажи бажаєш чи ні?

– Чому б і не спробувати – подумавши, зніяковіло знизала плечима дівчинка і вже за мить була далеко за межами будівлі.

"І чого до неї так скнара пристав?" – задумався я, згадуючи маленьке бліде личко і коротке підпалене волосся.

Ця дівчина викликає лише жалість у нормальних людей.

Але коли Фін був нормальний? З того моменту, як бідолаха підхопив хмару проклять, його мізки, таке почуття, залишилися десь там – на тому ж полі бою. Пощастило ж хлопцю народитися Хмельницьким! Мало того, що на весь рід, дякуючи старому гетьману Юрку було  накладено прокляття, що старить усих ззовні вдвічі(навіть сестру Фіна зачепило, хоча до того прокляття чоловічою лінією передавалося), так ще і у крові грає польске буйство і козацька нестримність. Гріх такого не проклясти! В дитинстві, чесно кажучи, я й сам хотів. Благо, Ярослав за нами добре стежив

Pov Алана

Тільки я встигла відповісти, як непосидюча валькірія потягнула мене в невідомому напрямку. Я ледве примудрялася перебирати ногами, поки дівчина мчала кудись стрімголов. Петляючи вуличками, як заєць між деревами ми нарешті дійшли до якоїсь будівлі великих розмірів.

Зовні вона мало чим відрізнялося від інших, проте інтуїція волала, про його дивність. Дах був викладений деревом, а не як зазвичай у куренях - сухим очеретом чи соломою. Дерев'яні стіни, мабуть, ніколи не замазувалися глиною...

– Я привела її! – вигукнула Леся в порожнечу.

– Ми тебе з цим вітаємо – саркастично відгукнулася жінка, яка несподівано зістрибнула звідкись зверху.

У ній я впізнала одну з постояльців таверни, яка з Лесею та іншими амазонками завжди займали столик біля вікна.