Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Хоча, якщо вірити старим, світ ділиться натроє… світ богів, світ духів і наш. Людина після смерті зазвичай йде до бога і там її душа очищується і або знаходить спокій або знову народжується десь на землі – задумливо поглянув він на вітраж що прославляв народження якоїсь дитини… здається тут її звали Ісусом – Та не для усіх є шлях до господа. Наприклад, відуни, характерники, вовкулаки… Вони інші. Їх душі потрапляють у світ духів. Його називають вирій, або навь. Вони блукають там, не знаючи спокою, а іноді і потрапляють у цей світ. Так з’являються мавки, мари, ліші, потирчата… вони бавляться з живими, зводять їх в могилу.

– То ти був відуном чи… вовко… вовку… – спробувала повторити я. Привид хохотнув:

– Вовкулакою. Ні. У вир потрапляють не тільки відуни. Також туди уходять ті, хто не хотів покидати життя. Хто сильно проявлявся в цьому світі, хто хотів жити, чи спокійно жив. Багато дітей, втоплених, забитих, зморених хворобою тиняються там, не розуміючи де вони і що з ними сталося – знизав плечима привид. На диво, кажучи це він посміхався. Та мабуть і до кращого усе це. Що діти не знають, що мертві, що він не вболіває за життям.

– А як з вирія душі потрапляють сюди? – задумливо розглядала я Грицька. І все-таки дивно що він існує… що він тут і майже як живий.

– О, є багато способів. Міста сили, нічна веселка, обряди… навіть живі іноді бігають у вирій по справах, хоча і не всі. У нас, коло Хортиці є дуб… він з’єднує всі три світи. Люди поважають його, хоча цього і не знають.

– То ти прийшов сюди по ньому?

Відтолкнувшись від підлоги привид підлетів ближче і усівшись на стіл подригав ногами

– Ні, ні, і ще раз ні. Я прокинувся тут. Як помер не пам’ятаю і вирію, якщо і був там колись теж. Мене, схоже, щось тримає на переході між світами, та я не знаю що.

Зараз хлопчик був до неможливого серйозний і нагадував дорослого козака, що давно вже розумів привратності життя. Забувалось навіть, що це дитина. Та несподівано вся серйозність злетіла з нього, зіскочивши він перекинувся через голову:

– Ну та мені і так не погано. Сумно правда іноді і самотньо, але тепер у мене є ти, Алана, правда? – осяйно посміхнувся Гриць.

– Правда – не могла не посміхнутися я у відповідь, та трохи подумав вточнила ще дещо – Грицю, а скільки ти вже привид?

–  Я? – перепитав малий і замислився – Років з десять…

Десять… тож йому до вісімнадцяти. Ріст після смерті, схоже припиняється, як і старіння, та розвиток може продовжитися. Можливо саме тому він і складає враження більш старшого за свій вік.

– Вже пізно… тобі, мабуть, час йти – зітнув хлопчик сидячі на стелажі, дивлячись на годинник.

– Мабуть ти прав – хмикнула я, підводячись – До зустрічі – махнула я на прощання.

– Приходь ще, якщо стане сумно, або самотньо – посміхнувся Гриць – або просто поклич. Можеш приходити навіть через сотню років, Алана, я тебе завжди буду чекати – мене заворожувала ця осяйна дитяча посмішка – Мені спішити нікуди. Та й якщо ти помреш, то разом жити буде веселіше.

Я хохотнула, уявивши, як ми з Грицьком у вигляді привидів знущаємся над Фіном. Лякаємо в ночі і робимо з нього дурня… краса, чи не так?  

Повертаючись додому вулицями містечка, з насолодою вдихала свіжість, принесену з річки вітром і роздумувала над словами Грицька. Він сказав "жити"... Як дивно для привида.

Сонце вже зникло за горизонтом, стрекотіли коники, десь далеко лунали звуки музики. Вражено завмерши, прислухалася. Я ніколи раніше не тинялася тут так пізно. Бриніла якась подібність гітари, а містечком розносився солодкоголосий спів. Все-таки це чудове містечко.

Сьогодні цілий день я ходила якась спустошена, а зараз мене наповнював спокій та умиротворення...