Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

Гетьманщину йшла луна про широку гостинність старого Марковича. Що на Чернігівщині гостинний був Любомирський абож Дунин-Борковський, то він на Полтавщині.

Хтось приїздив до Калюжинців, хтось виїздив. Когось урочисто зустрічали, когось не менш урочисто проводжали.

Просторий дідинець перед панським будинком, широке подвір’я, як на ярмарку, завжди заставлене було різноманітними возами.

Старовинний, катерининських часів, золотосяйний, на шкіратяних ременях ридван стоїть поруч модної чорнолакової, на крицевих ресорах, карети. Тут же відкриті фаетони, шарабани на англійський зразок, німецькі брички, як у колоністів на Катеринославщині, а то й звичайні луб’яні візки, що ними хтось, дрібнопомісний, приїхав по сусідству з Баришполю, Прилук абож Баришівки.

Іржать коні. Вигукують гайдуки. Вищать форейтори. На псарні гавкають збентежені хорти. З пекарні, як дрібний барабанний бій, доноситься безперервний гуркіт ножів. В повітрі пах квітів і лип змішується з пахом смажених м’яс і солодкого тіста.

Скрізь люди, скрізь біганина, метушня, щоденне бенкетування, гук, галас, музика, гульня. Усе, як дим, як морок, як мара, огорнено легким блакитнорожевим туманом, немов на пляфоні великої їдальної залі, розмальованому власними калюжинськими малярами з кріпаків. Пухкі янголятка, рожевотілі німфи, солодко-білі хмаринки. В півсонному зідханні солодкий солов’їний спів.

«Близький сусіда старого Василя Марковича, П. М. Таволга-Мокрицький, каже, що Опанасів батько був типічний український пан того часу і добро своє сплюндрував і перевів ні на чому більш, як на гостинності. Звісно, що Україна споконвіку вславила себе гостинністю!»

«Той день не в день, коли у такого пана сідає обідати мало гостей. Інколи між ними були такі, що господар не відав і не питався, що вони за люди. “Гість у хату — Бог в хату!” каже наша приказка» (П. Куліш. Дещо про Опанаса Марковича. Правда, 1889).

Розливане море вин, медів, горілок, наливок, настойок. Сьогодні пили, завтра похмелялись. Тож сором для господаря, якщо хтось вийшов би з-за столу або поїхав геть, не вконтентований достоту, не знемігши від надмірної кількости всього з’їденого й випитого.

«Трохи що не увесь час марнувався на клопіт, щоб якліпше прийняти, нагодувати й напоїти гостей. Так було і в Опанасового батька. Клопіт цей, — каже П. Таволга, — починався о год. 11 зранку. Слуги заходжувалися лаштувати до столу, а Василь Іванович увесь віддавався, щоб усе було улаштоване як слід!»

Пильнував. Дбав. Глядів. Не покладався ні на кого іншого. Усе сам.

«Там знайде він, що тарілка не так стоїть. Інде чарка далеко від тарілки. Інде склянка не витерта добре. Або пляшки з вишнівкою стоять не в лінію. Та отак годин зо дві або й зо три ходить він округ столу та вказує слугам, що те або це треба поправити!» (П. Таволга — П. Куліш).

Сказано: великий пан був! Дука!..

Під цей час Маркевич не терпів, щоб його хтось турбував, одривав од справи, яка цілком поглинала його. Ніхто не смів звертатися до нього в ці години з чимсь стороннім. Замахає руками, закричить, затопає ногами, втратить душевний спокій, наллється кров’ю. І потім довго скаржитиметься, що йому зіпсували той день.

— А кожен день то дар Божий, завжди неповторний, що його, як святощі, плекати треба!.. Не зневажаймо дарів Божих! — казав Василь Іванович.

Для радісного спокою створений цей красний Божий світ! Для втіхи серця! Парадиз!..

Він священодіяв у ці години. Був самозаглиблений, сповнений покликання.

Нарешті приходила година обіду, — урочиста година!

Як у багатьох дуків, так і в Маркевича все було своє: свій хор, своя оркестра, свій театр, балет, декоратори, диригенти, композитори. І всі з кріпаків.

Усі музики й співаки були однаково одягнені в сині кунтуші з золотими китицями, немов на ритинах «Зерцала многоцвітного» XVII ст. Карі очі і рожеві личка дишкантів та альтів, гарні та приязні, вабили до себе. Були це дівчата й молодиці, перебрані по-хлоп’ячому.

Останній погляд на блиск стола, заставленого сріблом, порцеляною, склом, кришталем. На службу, вишикувану вздовж стін, чорнобривих і чорновусих парубків, підібраних як на один кшталт. Вгору на хори, де стоять співаки й музики й де диригент з батутою в руці чекає на знак від пана, щоб заграти польонез.

Знак до диригента. Знак до ліврейного льокая, що з великою палицею в руці стоїть коло дверей.

Двері розчиняються навстіж.

«Музика заграла польонез, і панство іде парами до великої залі, посеред якої простягся довгий стіл, вкритий білою, наче сніг, льняною скатертиною. В головах залі висів великий портрет графа Безбородька, катерининського канцлера й фундатора вищої гімназії в Ніжені». Магната, отця й благодітеля.

По першій або, частіше, другій страві господар, за звичаєм, підносив келих угору й хор співав: «Грім побіди роздавайся, веселися храбрий росс!»

«Не знати, — зауважує з того приводу П. Куліш, — для чого згадував Маркович співати цю пісню, що хотів він визначити нею, — чи підкреслити російський свій патріотизм, чи, може, навпаки, свою іронію до того?.. Певніше буде вважати останнє!»

Відразу після «Храброго росса» хор переходив на український репертуар і починав співати українські пісні. Перше співали пісню: «Ой гаю мій, гаю, густий зелененький!» За нею приходила «Чайка!» А потім, відповідно до настрою, бо гості встигали вже підпити: «Гей, гук, мати, гук! де козаки п’ють!»

Поки обідали, поки співали. Співали народних пісень українських, підкреслюючи тим демократизм пана, народницькі його симпатії, його признання до народу.

Філантропи

А тому, що за всіма тими турботами й клопотами не лишилося й найменше часу на господарство, то й покинено воно було на людей, на руки кріпаків та численних управителів, окономів та осавулів, що тими кріпаками керували. «Звісно, зауважує П. Куліш, гостинність та дорого коштувала, а кошти ті постачала даровизна кріпацької праці».

Дбав Василь Іванович не про себе, не про своє добро власне, а про добро інших. За своєю вдачею був він саможертовний, за своїми поглядами — філантроп, що над усе ставить загальне добро людське. Таким він і сина свого Опанаса виховав.

Тут були коріння!..

Усе приходило без зусиль, без праці, само собою. Треба було лише забажати чогось.

В Опанасові виробилася зневага до життьових піклувань. В глибині його істоти несвідомо склалося переконання, що не треба нічого робити, що він не потребує нічого робити. Треба не робити!.. Він повірив в непотрібність праці, в творчу дійсність неділання, що все, чого він потребує, приходить само собою: хата, їжа, нові штани, якщо старі обтріпалися знизу, нові закаблуки й підметки на черевиках замість стоптаних. Хтось повинен опікуватися ним, глядіти за ним, а він не має потреби ні про що думати, завдавати собі якийсь клопіт.

В істоті світу лежить музика. Над усім панує спів, рожева мрійність пляфонних німф, метеликова