Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

обличчя, і на ньому лежить відбиток замислености. Здається, немов ніякі життєві бурі не скаламутять цієї прозорої ясности. Ніякі тривоги не збентежать. Жадна гидота чи бруд не зневажать пурпуру й золота, пишної й чистої величі її урочистої вроди.

У неї рівне гладке чоло і над рівним гладким чолом така ж гладка причіска, волосся розділене проділом посередині голови, або коса, складена, як діядема, над чолом. «Причісувалася, — каже її брат, — без витівок, гладко, або коси викладала короною, і це зосталося в неї на все життя!»

Одягалася скромно. Для своїх суконь вибирала темні кольори. Не носила на собі жадних прикрас.

Так вона виглядає на фоті, такою її описує Ганна Барвінок, коли року 1857 Марковичева приїхала до Кулішів в Мотронівку.

«Таке ще молоде й так чудно було убране, видно, що було пригнічене: гладесенький білий кисейний чіпчичок без кружива й всякого убрання. Та дарма, за нею сестра так упадала, немов вона в найкращих брюсельських круживах!»

Її брат, Дм. Вилинський, стверджує про неї те саме: «З наймолодших літ сестра не була ані трохи модницею. Вбиралася завжди просто. Вона не любила виїздів, нудилася балями!» «Була несвітська!» як каже про неї Ганна Барвінок.

Руки її дуже малі. В руках її є щось без міри, до нестями зворушливе. Хочеться притулити обличчя до її рук і тоді, через якусь мить, звівши зволожені очі вгору, поглянути на спокій її лиця.

У відповідь вона мовчазно й ласкаво посміхнеться. Нерішуча приязна посмішка ледве торкне її опуклі, пухлі легко стулені уста. Посмішка прослизне хмаринкою по ясному спокої її лиця. Чи сміялася вона колись голосно? Ніхто з тих, що її знали, не описав в своїх споминах її сміху.

Ясність

Хтось міг би про неї сказати: Пишна гордовита панна!

Але в неї найголовніша риса це — ясність!

Любов робить закохану людину проникливою й зіркою.

Закохавшись, Оп. Маркевич порівнює її з лісовим озером, прозорим до дна, в піскових, порослих вересом берегах.

«Вона для мене як оце озеро на пісковій пустині, ясне прозоре до дна, по берегах якого чіпляється трава з луговими квітами, — моє почуття з сподіванками!»

Ясність, — це стале враження від цієї дівчини з великими сірими очима й попелястим волоссям. В одному з своїх листів (24-VII-1850), звертаючись до неї, він каже:

— Оце я зробився спокійний, як озеро тихої води, і ясний, як моя ясочка, Манюпулечка!..

Така вона є. Саме така: проста й ясна!.. Тиха. Прозора. Холоднава. Спокійна. Серед білих пісків прозоре до дна озерце, що відбиває в собі блакитний спокій неба. Ясне озерце з холодною в глибині джерельною водою.

Чи можна метафоричними образами відтворити істоту своїх переживань?.. Маркович спитується зробити це!..

Самотня струнка сосна вузловим корінням вросла в білий пісок горбка на узліссі. Прямий її стовбур чітко викреслюється на п’янкій синяві неба.

«Я іду по лісу й бачу струнку молоду сосну, тонку вгорі, без гілля внизу до половини дерева. Мені солодко думати, що цей образ підходить до неї, духово піднесеної жінки!»

«Духово піднесена жінка!..» Не забудьмо: це сказано про 15-літню дівчину, яка щойно вийшла з пансіону, де її вчили розмовляти по-французьки, трохи грати на клявесинах і танцювати модні танці. Повіримо Марковичеві: вона вийшла з пенсіону духово зрілою й піднесеною жінкою. Такою вона вже була підлітком, в свої 15 років.

«При путі стоїть дика груша й тріпотить дрібним листям, — я уявляю собі, як по милому личку, набігаючи, міняються думки!»

Її спокій — спокій думки. Холодна її ясність — ясність підспудних джерел.

«Правий берег Десни — крутий і уривчастий; в ній відбиваються сосни вікові до неба. Лівий берег — плаский, з байдаками, барками, плотами, човнами й людьми. Одна частина Мар’ї Олександрівни, як лівий берег, що, належачи всьому народу, тягнеться на дві, на три губернії; а друга, внутрішня — схована для мене!»

Він мав рацію: в ній було дві сторони, дві частини. Два береги, один — крутий, уривчастий, неприступний ні для кого, де лише вікові сосни й відбите в воді небо, і другий — відкритий, з прозорою ясною водою. Він плекав ілюзію, що внутрішня частина її істоти, схована для інших, приступна й відкрита для нього.

Він помилився. Внутрішня сторона її істоти не лише для нього, але й для всіх інших лишилась «вертоградом запечатлінним»: для П. Куліша, для Івана Турґєнєва, Ол. Герцена, Шевченка, Пісарева. «Нерозгаданий сфінкс», як згодом її назвав І. С. Турґєнєв.

Він

(Опанас Маркович)

В Калужинцях на Пирятинщині

Чорноволосий кучерявий хлопчик стоїть перед батьком, який вичитує йому за зроблену дитячу провину. Захоплений власним красномовством, він говорить, говорить і говорить. Широким струмом лине потік слів.

За своєю звичкою хлопчик взявся за вухо, уста по-дитячому відкриті, ясні очі затуманено дивляться в невизначеність простору, в нікуди.

Раптом батько перехоплює відсутній погляд сина, на півслові уриває мову й, сповнений люті, питає:

— Та чи ти чуєш, що я тобі кажу, Опанасе?..

— Нічогісінько не чую! — з щирою ревністю, прокидаючись з туманного свого забуття, відповідає хлопчик.

Визнання прикро вражає старого Василя Маркевича. Він глядить на сина, ладен в ту ж мить поривом нестримного гніву вибухнути, але хлопчикова щирість його знезброює. Він не витримує й регочеться; колишеться огрядне черево, трясуться масні, сльозами зволожені щоки. Він притягає сина до себе, схиляється й, поцілувавши Опанасика в чоло, відпускає його.

— Ну, то біжи!.. Бог з тобою… Гуляй собі, малий!..

Тоді всім і кожному з любовним захопленням, хвалячись сином, він розповідає про цей випадок і додає:

— Немає в Опанасикові лукавства!

Ні, не мав Опанас лукавства в собі ні дитиною, ані дорослий.

Грубенький, рожевощокий, батьковий мазун, він був утіхою для своїх батьків. Від нього більше нічого й не вимагали, щоб тільки був він лагідний, приязний, привітний. До кожного, що простягав йому руки, він тулився з заразливим сміхом і ніжною прихильністю. Цілий світ був відкритий для нього, як солодкий квіт.

Він не замикався в собі, не таївся ні з чим, не ховався за матір, абож батька, якщо хтось звертався до нього. Для нього не було знаних, або незнаних. З кожним він був як зі своїм. Звик бути з людьми й на людях, звик бавитись і щоб ним бавились. Повірив, що життя є забавка, радісний спів, веселе кружляння каруселі в холодку дерев під згуки голосного органу, що без перерви награвав «козачка», або «польку».

Старосвітська гостинність

Василь Іванович, Опанасів батько, великий був пан. Дука. Щиросердий господар.

На всю Пирятинщину вславився він своєю гостинністю. На всю