Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

— Чи може «добра» людина скаржитися? Чи лютувати?

— Мені це не властиво.

Вона нагадала мені мене до тієї миті, доки паралізований ветеран не змусив мене стати обличчям до обличчя з власною люттю.

— Злість — це не властивість, — сказала я Аґнес. — Це почуття. І воно не значить, що ви погана. Воно лише значить, що ви жива.

Вона скептично поглянула на мене.

— Хочу, аби ви дещо спробували. Одну вправу. Ви муситиме вивернути себе навиворіт. Те, що зазвичай тримаєте всередині, ви маєте випустити назовні, а те, від чого зазвичай позбуваєтеся, — заштовхати всередину.

Я взяла готельний планшет для нотаток зі столу та простягнула їй його разом із ручкою.

— По одному реченню на кожного члена найближчого кола родини. Я хочу, аби ви записали те, чого ніколи не казали тій людині особисто. Це може бути побажання, чи секрет, чи вибачення. Це може бути чимось незначним, наприклад «я б хотіла, аби ти клав свої шкарпетки до корзини з брудною білизною». Єдине правило — це має бути те, що ніколи раніше не було вимовлене вголос.

Усміх її був ледь помітно нервовий.

— Ви плануєте потім змусити мене це сказати?

— Те, що ви зробите з цим, буде вашим власним рішенням. Ви можете порвати цей аркуш на конфеті та змити в унітаз чи спалити. Я лише хочу в такий спосіб витягти це з вашого тіла.

Декілька хвилин вона сиділа мовчки та нарешті почала писати. Кілька разів щось закреслювала. Нарешті вона підвела очі.

— Як почуваєтеся?

— Трохи спантеличеною.

— Перекрученою?

— Так.

— То тепер час усе знову поставити на місця. Але тепер до вас мають потрапити речі, які ви зазвичай віддаєте. Ви маєте повернути до себе всередину всю ту любов, захист та підживлення.

Я попросила її уявити себе зовсім маленькою, такою крихітною, аби вона могла пролізти у власне вухо. Я сказала їй, щоби вона повзла вушним каналом донизу, по гортані та стравоходу до шлунку. Дорогою я попросила її класти свої крихітні люблячі руки на кожний свій орган, повз який вона йшла. На легені, на серце, на хребет, на м’язи рук та ніг. Я просила її класти свої чутливі руки на кожний орган, м’яз, кістку та вену.

— Поширюйте свою любов, підживлюйте себе, як ніхто інший, — сказала я.

Їй знадобився певний час, аби налаштуватися, аби відвернути увагу від власних поверхових знань. Вона зсувалася у кріслі, відкидала пасма волосся з чола, прокашлювалася. Але коли її дихання поглибилося та сповільнилося, тіло теж заспокоїлося. Що глибше вона занурювалася всередину, то більше розслаблялося її тіло. Неспокій зійшов з обличчя. Перед тим як повести її назад вушним каналом, я запитала, чи хоче вона розповісти мені, що вона відчула чи відкрила всередині.

— Я гадала, там буде темрява, — сказала вона, — але там так багато світла.

Вона зателефонувала мені кілька місяців по тому зі спустошливими новинами. Рак грудей більше не в ремісії. Він повернувся та стрімко поширюється її організмом.

— Не знаю, скільки часу в мене залишилося, — сказала вона мені. Аґнес розповіла, що планувала щодня практикувати вправу навиворіт, аби позбутися невблаганного гніву та страху, які відчувала, та знову наповнити себе любов’ю та світлом. Вона сказала, що, як це не парадоксально, що більше вона відкривала своїй сім’ї власні негативні почуття, то більше вдячності відчувала. Вона розповіла чоловікові, що була обурена тим, що його кар’єра була пріоритетнішою за її. Щиро зізнавшись йому, Аґнес з полегшенням усвідомила — нікому не допомагало те, що вона трималася за своє обурення. Вона зрозуміла, що виразніше бачить, як чоловік підтримував її впродовж їхнього шлюбу. Зрозуміла, що може пробачити йому. Припинила маскувати свій страх смерті перед сином-підлітком, припинила заспокоювати, не залишаючи місця сумнівам. Вона відкрито говорила про свої страхи. Аґнес пояснила йому, що часом ми просто не знаємо. Своїй доньці, яка ходила до середньої школи, вона розповіла, що злиться через усе те, чого вона не побачить — як донька вперше збиратиметься на побачення, як розкриватиме лист, у якому буде написано, що її зараховано до університету, як допомагатиме їй вбирати весільну сукню. Вона припинила придушувати гнів та вважати його неприйнятним і натомість знайшла свій шлях до того, що стояло за ним — до глибини та гострої потреби власної любові.

Коли чоловік Аґнес зателефонував мені повідомити про її смерть, то додав, що не може здолати своєї туги, але її відхід був сповнений миром. В останні місяці її життя любов у родині поглибилася. Вона навчила їх відвертішим взаєминам. Я плакала, поклавши слухавку. Чудова людина залишила цей світ зарано, і в цьому ніхто не винен. Несправедливо. Нестерпно. Це наштовхнуло мене на думки про власну смертність. Якщо я помру завтра, то чи помру я в мирі? Чи сама я навчилася того, що відкрила для себе Аґнес? Чи знайшла я світло всередині власної темряви?

Емма допомогла мені запитати в себе, як я ставилася до власного минулого. Аґнес допомогла подивитися, як я ставлюся до майбутнього. І ще один пацієнт навчив мене дивитися в обличчя рішень, від яких залежить моє майбутнє. Ним був Джейсон Фуллер, той кататонічний капітан, що прийшов до мого офісу одного спекотного дня 1980 року та, мовчазний і скам’янілий, довгі хвилини сидів на білому дивані, доки зрештою підкорився моєму наказові та пішов зі мною до парку вигулювати собаку. Те, чого я навчилася від нього того дня, змінило мій спосіб життя на всі наступні роки, змінило мій погляд на спадщину, що я лишаю своїм дітям, їхнім дітям та дітям їхніх дітей.

Поки ми йшли парком, Джейсонова хода ставала вільнішою. І обличчя теж, з кожним його кроком воно набувало все більше кольору та м’якості. Він раптом став виглядати молодшим та менш випатраним. Проте він досі не говорив. Я не мала плану, що робити, коли ми повернемося до офісу. Я просто продовжувала наш рух, дихання. Будь-якої хвилини, поки Джейсон залишався поряд, я чекала на знак, що Джейсон уже почувається в безпеці, тож я можу спробувати дістатися до нього.

Після одного повільного кола парком я повела нас до офісу та налила води. Хоч що б