Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

розкладних стільцях — та бенкетували. Їжа вже не мала негативного трактування для їхньої сім’ї. Хоч батьки Емми ще не цілком змінили характер виховання та власного шлюбу, та вони навчилися надавати Еммі те, що й вона навчилася давати собі — простір та довіру до її вибору на її ж користь. Вони звільнилися від життя, скутого страхом перед лихом, що насувалося, та почали жити власним життям. Відпустивши хвилювання, гнів та контроль — усе, що так довго отруювало їхнє життя, — вони почали влаштовувати щотижневі вечори ігор у бридж з друзями.

Я була піднесена та розчулена, побачивши, як Емма перетворилася на справжню Емму. Її шлях до цього перетворення також спонукав мене до роздумів про себе, про Еді. Чи була я схожа на власну маленьку танцівницю всередині мене? Чи була я така ж допитлива, як вона? Чи вміла відчувати таке захоплення? У той час, коли Емма завершувала практику зі мною, моя перша онучка, Ліндсі, донька Маріанни, пішла до балетної школи для дітей двох-трьох років. Маріанна надіслала мені фотографію Ліндсі в маленькій рожевій пачці, її солоденькі пухкі ніжки були взуті в крихітні рожеві чешки. Я плакала, побачивши цю картину. Сльозами щастя, авжеж. Однак я також відчула біль у грудях, знайомий біль втрати. Я легко могла уявити собі життя Ліндсі з цього моменту, її виступи та концерти — вона, безсумнівно, продовжуватиме займатися балетом та танцюватиме у «Лускунчику» щозими впродовж свого дитинства та юнацтва. Щастя, що я відчувала за неї, передчуваючи все, що на неї чекає, було невіддільне від смутку за власне перерване життя. Ми сумуємо не лише через те, що сталося, а й через те, чого не сталося. У мені жив рік жахіть. І я також зберігала в собі вакантне, незайняте місце, незмірну темряву життя, якого мені не судилося прожити. Я мала травму та порожнечу. Я не могла відпустити жодного шматка своєї правди, але і тримати їх у собі було нестерпно.

Я знайшла наступне дзеркало та вчительку в Аґнес, жінці, яку зустріла в лікувальному центрі в Юті, де читала пацієнткам, що побороли рак грудей, лекцію про важливість піклування про себе та про те, як це сприяє цілковитому одужанню. Вона була молода, близько сорока, її темне волосся було зав’язане позаду в низький жмуток. Вона була вбрана в сукню вільного крою в спокійних кольорах, застібнуту до самої шиї. Якби вона не стояла першою в черзі на приватний прийом після лекції, я б могла її зовсім не помітити. Вона трималася позаду. Навіть коли вона стояла прямо в мене перед очима, її тіло було ледве видиме за одягом.

— Перепрошую, — сказала вона, коли я відчинила двері, аби запросити її. — Я певна, інші заслуговують на ваш час більше за мене.

Я вказала їй на крісло біля вікна та налила стакан води. Здавалося, вона зніяковіла від маленьких знаків уваги, що я їй надавала. Вона сіла на самий край крісла й тримала стакан з водою прямо перед собою, так, ніби зробивши ковток, вона б забрала шматок від моєї гостинності.

— Мені насправді не потрібна вся година. Я лише маю маленьке запитання.

— Так, люба. Скажіть мені, чим я можу бути вам корисна.

Вона сказала, що її зацікавило дещо, про що я говорила на лекції. Я поділилася одним давнім угорським висловом: не вдихай свою злість у свої груди. Я надала приклад власних вірувань та почуттів, на які спиралася впродовж життя та якими сама себе ув’язнювала: злість, переконання, що я маю заслужити чиєсь схвалення, що хоч що б я робила, я ніколи не стану варта любові. Я запропонувала жінкам запитати себе: «За яке почуття чи переконання я тримаюся? Чи я хочу його відпустити?».

— А як зрозуміти, що ти за щось тримаєшся? — запитала в мене Аґнес.

— Це дивовижне запитання. Кажучи про свободу, треба розуміти, що вона неоднакова для всіх. Ви маєте якісь здогади? Чи не підказує вам тіло, що дещо всередині намагається привернути вашу увагу?

— Я бачу сон.

Вона розповіла, що з того часу, як їй було діагностовано рак декілька років тому і досі, коли її хвороба перейшла в ремісію, вона бачить повторюваний сон. У ньому вона готується до проведення операції. Вона вбирає блакитний костюм та маску на обличчя. Ховає довге волосся під одноразову шапочку. Стоїть біля раковини та миє й миє руки.

— Хто ваш пацієнт?

— Не знаю точно. Різні люди. Часом це мій син. Часом чоловік чи донька або хтось із минулого.

— Чому ви проводите операцію? Який у пацієнта діагноз?

— Не знаю, гадаю, щоразу інший.

— Як ви почуваєтеся, коли проводите операцію?

— Наче руки палають.

— А як почуваєтеся, коли прокидаєтеся? Збудженою чи виснаженою?

— Залежить від сну. Часом я хочу знову заснути та продовжити операцію, бо її не закінчено. Іншим разом мені сумно, я виснажена, ніби операція була марною.

— Як ви гадаєте, про що цей сон?

— Колись я хотіла навчатися в медичній школі. Думала поступати після коледжу. Але ми мали оплачувати навчання чоловіка в школі бізнесу, потім у нас з’явилися діти, а потім рак. Слушний час так і не настав. Саме про це я і хотіла поговорити з вами. Як ви гадаєте, я бачу цей сон, бо маю піти до медичної школи зараз, у такому віці? Чи тому, що вже час нарешті залишити мрію про те, аби стати лікаркою?

— Що вас приваблює у медицині?

Вона подумала перед тим, як дати відповідь.

— Можливість допомагати людям. І ще можливість дізнатися, що, власне, коїться всередині. Дізнатися правду. Зазирнути під поверхню та знешкодити проблему.

— У медицині, як і в житті, не існує безсумнівності. Як ви знаєте, хвороби буває складно лікувати. Біль, операційне втручання, процедури, фізичні зміни, перепади настрою. І одужання не гарантоване. Що допомогло вам жити з раком? Які істини чи переконання ви використовуєте, аби вести себе крізь хворобу?

— Я не хотіла бути тягарем. Не хотіла, аби мій біль шкодив іншим.

— Якою ви б воліли, аби вас запам’ятали?

З її світло-сірих очей бризнули сльози.

— Як добру людину.

— Що у вашому розумінні «добра»?

— Така,