Ренсом Ріггз - Карта днів

* * *

Недоліком наявності такого розкішного, громоподібного голосу двигуна, як в «астона», було те, що автомобіль постійно хотів пити: за ті сім годин, що ми їхали до Портала, нам, щоб заповнити бак, довелося зупинятися двічі. У ті дні на автозаправках не було самообслуговування, тому на обох станціях нам довелось терпляче витримати доскіпливі запитання від заправників, поки вони заливали нам пальне. Це був Південь, і вони, звісно, повільно все робили. Вони і заправляли повільно, і розмовляли повільно, і відраховували решту[46] повільно, а потім пропонували перевірити мастило та шини, вимити лобове скло та ще двадцять інших непотрібних послуг. І все це заради того, щоби просто походити навколо автомобіля та обстежити його, та й нас, з усіх боків. Можливо, це була хороша нагода вийти, розім’яти ноги та помочитися, але в нас не було одягу 1965-го року, а крім того, мене не цікавило користування вбиральнею, якою не міг скористатися і Пол, і я знав, що інші відчували те ж саме. Замість цього, ми зупинились опорядитися в апельсиновому гаю поряд із кордоном із Джорджією, порозбігавшись поміж дерев та повернувшись із пригорщами стиглих фруктів, котрі ми їли потім у дорозі, що аж сік тік по наших підборіддях, і шкірку викидали з вікон. Єдиними, хто по дорозі виходив «у люди», були Емма та Єнох; вони зайшли в другу автозаправну станцію та за кілька хвилин винесли нам три кави в стаканчиках із пінополістиролу. Після того як ми від’їхали, у салоні машини повисла якась гнітюча атмосфера та ніяковість, і це переважно йшло від Емми. Бронвін, котра сиділа позаду поруч із нею, запитала, чи з нею все гаразд, а та відповіла, що «так» — але це пролунало як «ні», тільки без уточнень.

Апельсинів та кави було предосить, щоби підтримувати мене протягом решти шляху — а шлях був стомливим. Система міжштатних автомагістралей у 1965 році ще не була завершена, а це означало, що ми мали прокладати собі шлях поганенькими ґрунтовими дорогами та через містечка, що кишіли світлофорами. І, насамперед, тому що наш автомобіль привертав чимало уваги (екзотичний на вигляд у 1979 році, у 1965-му «астон» був до того ще й футуристичним), я мав обережно їхати на швидкості, меншій за дозволену, незважаючи на щосекундну спокусу втопити ногою педаль газу, просто щоб почути, як муркоче спраглий швидкості двигун «ві-вісім». Ми застрягли в 1965 році, поки не знайдемо петлю, яка змогла б вивести нас назад у двадцять перше століття — бажано, щоби це була петля Пола, — і можливість дістатися до Портала трохи швидше не вартувала того, щоб улаштовувати заради цього перегони з поліцією в дусі «Д’юків із Хеззарда»,[47] які ми запросто могли спровокувати.

Урешті-решт ми дісталися Портала, коли вже вечоріло. Це було справжнє Ніде серед інших Ніде: низькі пагорби, поцятковані кукурудзяними полями, оточеними дрімучими лісами; дивно назване містечко, що заховалося серед інших містечок із майже такими ж дивними назвами: Нідмор,[48] Тріфт,[49] Хоуп’юлайкіт,[50] Сента-Клоз[51] (я не приколююсь), — дивацькі найменування, котрі, я гадаю, були свого роду камуфляжем. Межу містечка було позначено подовбаним кулями знаком, на якому було написано «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ПОРТАЛА!», хоча жодного поселення я за ним не побачив, а тільки нові кукурудзяні поля.

Мілард кахикнув, прочищаючи горло, та повернувся до Пола.

— Ти казав, що точка входу… змінюється?

— Це так, — відповів той і одразу ж звернувся до мене: — А можна спинити тут? Мені треба забрати свій «скіпетр лозохідця».

Я пригальмував та з’їхав на узбіччя. Пол вийшов та підійшов до знака з назвою міста. Він дістав із куртки маленький ключик і, ставши на коліна, вставив його десь прямо в опору дерев’яного вказівника і відімкнув приховані там дверцята. Із вузького відсіку, видовбаного в опорі, він видобув дещо, схоже на дерев’яну кулю та на оберемок паличок чудернацької форми.

— Що, на бога, він затіває? — промимрила собі під ніс Емма.

Пол прикріпив більшу паличку до кулі, потім узяв дві менші, з’єднав між собою, а те, що вийшло, прикрутив до верхньої частини свого скіпетра. Це виглядало, наче якийсь чудернацький коренеплід, із якого зверху замість бадилля виросли пара антен із покручених дерев’яних гілочок. Високо піднявши цю штуку, Пол пішов назад до машини. Але, перш ніж хлопець дійшов до нас, його скіпетр рвонувся праворуч. Хлопець спинився та схопив його обома руками. Скіпетр почав труситися, а потім, у якусь мить, здалося, наче він мало не вирвався з рук та не полетів кудись геть. Хлопець уперся ногами зручніше та відхилився назад, і скіпетр своїми антенами став показувати напрямок десь позаду нас. Через мить скіпетр труситись перестав, і хлопець його опустив та повернувся з ним до машини.

— Сьогодні він бився струмом! — сміючись, сказав Пол. Він заліз у машину, а потім разом зі своїм скіпетром наполовину висунувся у віконце, щоб його пристрій показував нам потрібний напрям під час руху автомобіля. Коли скіпетр раптом рвонувся праворуч, Пол вигукнув: — Туди! — і я одразу ж з’їхав із насипу прямо вниз на якусь ґрунтову дорогу. Десь за півмилі та штука різко повернула ліворуч, показуючи на поле кукурудзи.

— Ліворуч! — вигукнув Пол.

Я глянув на нього із сумнівом.

— Через поле?

Урожай було зібрано, а кукурудзиння зв’язано в снопи, і залишились лише ряди стерні та маленькі пірамідки з тих снопів, які тяглися через весь невисокий пагорб, поки не зникали з очей.

— Вхід у петлю десь там, — сказав Пол. Скіпетр так сильно тягнув його за руку, що я дуже переймався, аби він не вивихнув Полові плече.

Я кинув оком на горбкувату, нерівну землю.

— Я не хочу зіпсувати машину.

— І не псуй, — озвався Єнох. — Ти порушиш співвісність коліс. Або гірше.

— Хіба ми не можемо просто зайти в петлю? — запитав Мілард.

— Не можна лишати машину поза петлею, — відповів Пол. — Якщо хтось її знайде, він точно знатиме, де шукати вхід.

— Ти ж казав, що тут нема розбійників, — нагадав я.

— Зазвичай нема. Але хтось міг поїхати за нами.

— Ну, добре, — сказав я та увімкнув передачу. — Я постараюсь бути ніжним.

— Навпаки, — поправив Пол, — не будь. Наша петля