Яра Крихта - Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта

Мія розгорнула валізу, дістала речі цілим стосом і обережно розклала на полиці.

Ночами Айдас вривався в її покої, наче жадібний та голодний, не годен більше витримувати ту відстань в один нещасний поверх, що їх розділяла.

– Я не можу без тебе, Міє, будь ласка, – хрипло шепотів, лягаючи поруч, забуваючи запитати, чи вона не проти.

Та Мія мовчки обіймала його, і він тулився до неї так міцно, що здавалось, ніби намагається зникнути в її обіймах. Він притуляв свої губи до її шиї, відчуваючи ніжний запах її шкіри, а потім – теплий поцілунок її вуст на своєму волоссі. Мія відповідала йому без слів.

Щоранку, прокидаючись з гарячою від болі головою, наче пекло під черепом, Айдас бачив Мію на своїх грудях, сплячу, тиху. Вона жодного разу не прокинулася раніше за нього.

«Ох, Небеса, дайте мені ще цей місяць, лише один місяць», – молив подумки, проводячи пальцями по її заплутаних темних локонах.

Він так хотів її вразити… Що почав забувати, що сам-то він обмежений в часі. 

І коли вона цілувала, то було начхати на час, бо здавалося, що все гаразд, все буде добре. Що ті золотисті спалахи на браслет врятують його, дадуть йому трохи більше часу… 

Минув ще день – Айдасу знову стало краще біля Мії, і чоловік, цілуючи її руку вранці спросоння, запитав:

– Підеш зі мною на побачення? 

– Побачення? 

– Досі ж у нас не було побачень, просто прогулянки. Ти казала – це не побачення… То… Як щодо справжнього побачення?

Дівчина кивнула, дозволяючи його поцілункам піднятися від пальців і до вище – до ліктя, до плеча, до ключиці, шиї, її вуст.

Вона вже фактично з ним – вона його. І, може, Айдас спробує запитати ще раз… 

Чоловіку знадобилося лише кілька дзвінків, щоб все влаштувати. Його статус та зв’язки відчиняли будь-які двері.

Айдас чекав на Мію біля воріт маєтку – вона обіцяла, що не забариться, їй лишалося скласти речі в іншу сумочку. І коли вона нарешті з’явилася в елегантній облягаючій і до низу пухнастій сукні кольору нічного неба, то її червоне пальто ще не було застебнуте. Мія мала трохи розгублений вигляд.

– Ти чарівна, – тихо промовив, підходячи до неї, допоміг застебнути пальто.

– Дякую, ти теж маєш чарівний вигляд, – вона всміхнулася, поправляючи волосся, щоб не заважало Айдасу допомогти з ґудзиками.

Вони сіли в його автомобіль, і Айдас натиснув на газ. Місто повільно змінювалося: вузькі вулички перетворювалися на розкішні бульвари, а невеличкі кафе – на блискучі ресторани. Він віз її до найрозкішнішого ресторану столиці, місця, де збирався вищий світ, і де все, від страв до атмосфери, було довершеним.

Коли вони під'їхали, двері для Мії відчинив лакей, і вона, трохи здивована, ступила на червону доріжку. Ресторан був окутаний у сяйво, в зимовому повітрі витав аромат свіжих квітів, а всередині горіли свічки, виблискуючи на мармурових стінах.

Їх обслуговували з такою увагою до деталей, що Мія розквітла – почувала себе принцесою. Айдас із легким усміхом спостерігав за її реакціями.

– Зазвичай не люблю такі місця, – він злегка усміхнувся, – але хотів побачити, як ти будеш сяяти тут.

Після ресторану Айдас запропонував невеличкий сюрприз, і коли вони під’їхали до невеличкого театру, Мія здивовано підняла брови.

– Театр «Ніч»? – запитала, злегка сміючись, коли прочитала вивіску. – Вперше в житті тут…

– Так, це не просто театр, – відповів. – Фантасмагорія старих казок – театр тіней. Ми зможемо просто посміятися і відпочити.

Мія з цікавістю кивнула, і вони зайшли в заклад. Усередині панувала напівтемрява, а на сцені починали оживати казки в стилі старовинного театру тіней. Прості тіньові обриси героїв на білому полотні, світлові ефекти та магічна атмосфера занурювали у казкові світи. Мія сміялася над кумедними сценками, зиркаючи на Айдаса.

Чоловік не міг відвести очей від Мії, яка світилася від щастя.

Казки на сцені – ніщо, коли поруч його казкова Мія.

Її сміх був музикою для його вух, і Айдас відчував, що нарешті зробив щось, що по-справжньому її тішить.

Після вистави вони вийшли на прохолодне вечірнє повітря, гості вистави як раз розійшлися, і Айдас зупинився на мить, спираючись на ціпок. Коли до них підійшов чоловік з пакунком, то Мія спершу злякалася, але Айдас запевнив, що все добре. 

– Що це? – запитала, заінтригована.

– Подарунок, – Айдас вдячно кивнув чоловікові, той віддав йому пакунок і пішов. – Не знаю, наскільки ти вправна зі скрипкою, – злегка всміхнувся він, – але я хотів подарувати щось дійсно цінне.

Вона обережно відкрила коробку і побачила всередині рідкісну колекційну скрипку. Її очі засвітилися від подиву.

– Айдасе, я навіть не знаю, що сказати, – вона ледь стримувала сльози радості.

– Можеш просто всміхнутися, – відповів, доторкнувшись до її руки.

– Ох, і так… Так, я вправна зі скрипкою. Багатьма інструментами… Але це… Де ти її взяв?