Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

їм шансу ні самим, ні через родичів попередити один одного. Приготування потребували багато часу, та збільшували шанс знайти Дженні живою. Якщо, звісно, все піде за планом.

Я міг би нагадати їм: ніщо ніколи не йде за планом. Маккензі пішов із групами захоплення на вітряк. Сутеніло, коли автомобілі та фургони з поліціянтами в бронежилетах наблизилися до пункту призначення. У складі групи були підрозділ збройного реагування, парамедики та швидка допомога, готові доставити Дженні й будь-кого іншого до лікарні. Оскільки єдиний шлях до вітряка вів вузькою зарослою стежиною, було вирішено поставити машини на узліссі й далі йти пішки.

Біля вітряка вони розсипалися між дерев, а групи захоплення отримали наказ блокувати двері та вікна позаду будівлі. Чекаючи, доки вони займуть свої місця, Маккензі розглядав зруйновану споруду. Вона справляла враження покинутої, і в побляклому світлі цегляна кладка наче поглинала темряву, що згустилася навколо. Зашипіла рація, голос повідомив, що всі на місцях. Маккензі глянув на офіцера, який очолював групу. Той коротко кивнув:

— Вперед.

На той момент я нічого цього не знав. Усвідомлював лише палючий біль від того, що нічого не можу робити, тільки чекати. Я знав, що Маккензі правий, бо достатньо бачив невдалих операцій поліції й розумів, що їх потрібно правильно спланувати. Проте легше від цього не ставало.

Було очевидно, що мене не запросять у поліційний трейлер, навіть якби я хотів. Але не міг стримати відчаю, не міг чекати там, намагаючись здогадатися з їхніх похмурих облич, що коїться зараз біля млина. Я повернувся до лендровера й зателефонував Бенові. Він чекав, хотів почути, що сталося. Поки я набирав номер, руки тремтіли.

— Слухай, а чому б тобі не зачекати тут, у мене? — запропонував він. — Допоможеш прикінчити віскі. Тобі не варто зараз бути на самоті.

Я оцінив його турботу, але відмовився. Алкоголь був останнім, чого зараз я хотів. І компанія теж, чесно кажучи. Я завершив розмову й задивився в лобове скло. Небо над Менемом потьмяніло до кольору паленої міді, насувалися темніші хмари. Небо обважніло очікуванням дощу. Минув час, спека нарешті закінчувалася. Як і багато всього іншого. Зненацька я вискочив з машини з думкою знову звернутися до Маккензі, щоб спробувати переконати його дозволити мені бути з ними. Проте зупинився, не дійшовши до трейлера. Я знав, якою буде відповідь, і, заважаючи, не допоміг би Дженні.

Раптом сяйнуло рішення. Я не можу піти з ними до вітряка, але вони не завадять мені чекати поруч. Не потрібно просити на це дозволу Маккензі. Можна взяти з собою інсулін, щоб усе було готове, коли Дженні знайдуть. План не аж такий великий, та принаймні це краще, ніж нічого не робити. Я вже втратив Кару й Алісу і не міг просто стояти осторонь, коли вирішувалась доля Дженні.

У своїй аптечці я інсуліну не возив, ми зберігали запаси в холодильнику амбулаторії. Я побіг назад до машини й поїхав до «Дому на березі». Не вимикаючи двигуна лендровера, влетів усередину. Вечірній прийом закінчився, але Дженіс ще була на місці. Коли я ввірвався, вона здивовано підвела очі.

— Докторе Гантер, я не чекала… Ви щось знаєте?

Я тільки похитав головою, бо надто поспішав, щоб зупинятися й відповідати. Кинувся до кабінету Генрі, рвучко відчинив холодильник. Не оглянувся, коли до кімнати в’їхав господар.

— Господи, Девіде, що ви робите?

— Шукаю інсулін, — я рився в пляшечках та коробочках. — Ну ж бо. Де він, чорт, є?

— Заспокойтеся, скажіть мені, що сталося.

— Карл Бреннер із кузеном тримають Дженні на старому вітряку. Поліція вже підготувала рейд.

— Карл Бреннер? — йому знадобився час, щоб усвідомити новину. — А навіщо вам інсулін?

— Їду туди.

Інсулін був у мене під носом. Я схопив його й відімкнув сталеву шафку, щоб узяти шприц.

— А хіба з ними не буде швидкої допомоги?

Я не відповів, уперто продовжуючи оглядати полиці в пошуках одноразових шприців.

— Девіде, та подумайте лишень. Вони мають відповідно оснащені команди першої допомоги, з інсуліном і всім потрібним. Що доброго ви зробите, якщо чергуватимете там?

Питання охолодило моє шаленство, я здувся, мов проколота повітряна кулька. Здавалося, витекла вся маніякальна енергія, яка рухала мною. Я тупо дивився на інсулін і шприци в руках.

— Не знаю, — голос був хрипкий.

Генрі зітхнув.

— Покладіть усе на місце, Девіде, — м’яко сказав він.

Я потримав їх ще мить і зробив, як він радив. Він узяв мене за руку:

— Ходімо, посидьте. У вас жахливий вигляд.

Я дозволив йому довести мене до стільця, проте не сів.

— Не можу сидіти. Мені треба щось робити.

Він дбайливо подивився на мене:

— Знаю, це важко. Але іноді буває, що нема чого робити, хоч і прагнеш протилежного.

Горло мені стиснуло. Сльози пекли очі.

— Я хочу бути там. Коли її знайдуть.

Якусь мить Генрі мовчав.

— Девіде… — він заговорив немов через силу, — я знаю, ви не хочете чути цього, але… ну, ви не думаєте, що вам варто приготуватися?

Мене наче вдарили в сонячне сплетіння. Я не міг дихати.

— Я знаю, ви нею захопились, але…

— Не кажіть цього!

Він втомлено кивнув:

— Гаразд. Слухайте, давайте я вам наллю.

— Не хочу я пити! І не можу сидіти тут і чекати. Просто не можу.

Вигляд у Генрі був геть безпомічний.

— Хотів би я знати, що сказати. Мої співчуття.

— Дайте мені якесь завдання. Будь-яке.

— Та немає нічого. Тільки один візит у журналі, і…

— Хто саме?

— Ірен Вільямс, але це не терміново. Ви б краще тут залишилися…

Але я вже прямував до дверей. Я вийшов, не забравши картки пацієнта, ледве усвідомлюючи стурбований погляд Дженіс. Я мусив рухатися, забути про те, що життя Дженні зараз для мене поза межами досяжності. Намагався вигнати цю думку з голови, поки їхав до будиночка Ірен Вільямс, що стояв у тісному ряді таких самих на околиці села. Балакуча жінка років сімдесяти, вона чекала операції на артритному стегні зі стоїцизмом та добрим гумором. Зазвичай мені подобалося відвідувати її, але цього вечора я не міг розмовляти.

— Ви якийсь тихий. Язик проковтнули? — запитала вона, поки я виписував рецепт.

— Просто стомився.

І тут я помітив, що виписав їй інсулін замість знеболювального. Зіжмакав папірець і виписав інший.

Вона пирхнула:

— Не думайте, наче я не знаю, що з вами.

Я міг тільки дивитися на неї. Вона усміхнулася — вставні зуби