Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

Повторити стиль убивці було складно: він користувався знаряддям, яке завдавало глибоких і рваних ран, але що це саме, вони з леді Фейрфекс досі не могли здогадатися.
— Ай! — Він простогнав вголос, хоча кусав губу від болю.
— П-пане...
— Ще, — це був лише театральний поріз, мало бути кілька, але на чолі містера Ллевелліна вже виступив піт. — Ай! — Він так глибоко видихав, що слуга бачив, як його живіт сильно впадав усередину, роблячи ребра надто помітними. — Ай! — По його щоці скотилася сльоза. — А!

Слуга був старою людиною і не жорстокою. Те, що відбувалося його руками, змушувало його переживати маленьку смерть раз за разом, коли пан плакав і кричав.

— Досить.

Едвард нарешті дозволив зупинитися. Йому й самому треба було перевести дух.

— Тепер ударте мене.
— Пане! Але що подумає пані?! — Це був останній аргумент.
— Що я герой.

Кісточки пальців вибили з нього подих.

— Що мені сказати пані?.. — Ледь не плачучи, запитав слуга, поки Едвард переводив дух.
— Скажіть, що нічого не знаєте, — слабо прошепотів він.
— Я ж не актор…
— Це заради її блага. Бийте!

Коли чужий важкий кулак опустився йому на око, сині зірки замерехтіли в повільно в темряві, що насувалася. Тоді Едвард похитнувся, притулився спиною до стіни й сповз вниз.

— Іді…ть... — пробурмотів він.

Свідомість поверталася не швидко. Коли він відкрив очі, навіть трюм був непогано освітлений. Сирні кульки виблискували солоною скоринкою під м'якими денними променями. Сьогодні навіть не було сильного шторму.

— Скоро ми прибудемо до Франції... — Він закашлявся, відчуваючи металічний присмак у роті.

Його мучила спрага, губи пересохли й потріскалися в кількох місцях, кров продовжувала сочитися, просочуючи тканину зіпсованої сорочки. У нього не було сил підняти голову.

— Містере Ллевеллін? — Голос був до болю знайомим. Далі почувся гуркіт.
— Ла... Лавінія? — Він нарешті підняв очі вище й помітив лише підошви туфель. Леді Фейрфекс лежала на підлозі бездиханна. — Лавінія!

Він і сам не знав, звідки в нього взялося стільки сил, щоб схопитися й кинутися до неї. Руки були міцно зав’язані, але мали невеликий секрет — кінець мотузки Едвард практично тримав у руках. Йому варто було потягнути вниз, і ось, знову свобода.

— Лавінія... Лавінія... — Своїми руками, забрудненими власною кров’ю, він торкався її обличчя, намагаючись розбудити. Вона дихала, але була ніби мертва. — Хто ж тебе сюди пустив?
— Я сама вас знайшла, — перебила вона.
— Почекайте. Я ще не закінчив, — Едвард сидів поруч із нею на ліжку, лагідно торкаючись пальцями її обличчя.
— Ви занадто заглибилися в роль минулого.
— Я думав, що ти помреш.
— Навіть привидом я буду докучати вам. Бачили ви вбивцю чи ні? — Вона хотіла скоротити його розповідь.
— Ні, — він заперечно похитав головою. — Вважаю, він діє тільки вночі.
— А трупа з "Китайського театру"?
— Там було щось особисте. Недарма ж у трьох зникла нижня голова, а у директора — монокль.
— А де поділися голови? — раптом запитала Лавінія з живим інтересом на обличчі.
— Ви все ж таки безсоромниця, — Едвард стиснув губи.
— Ваш план був жахливим. Ви тепер назавжди залишитеся в шрамах, — вона змінила напрямок розмови.
— І ви мене не вилікуєте?
— Чим? Зміїною слиною?
— Це ви про себе?
— Про леді Брудберк.
— Тоді не треба.

Лавінія усміхнулася, і на обличчі Едварда розквітла нерішуча посмішка.

— Раз ви вже вирішили провокувати вбивцю й грати в “кішки-мишки”, чи не буде найправильнішим рішенням спонукати вбивцю прийти до вас знову цієї ночі?
— Як ви хочете це зробити?

Гримаса на обличчі Лавінії не обіцяла нічого доброго.

За останні дні це був найміцніший і безболісний сон, у який Едварду вдалося зануритися.

Увесь вечір він лякав публіку слідом від задухи на власній шиї, ходячи перед усіма, показуючи, що вижив у сутичці з петлею. Він скаржився на рани, що з'явилися на його тілі, не розповідаючи про їхнє походження. Показував усім, що ослаб після першої битви й не готовий до війни.

— Капіталізм, — бурмотів він, — штовхає знедолених до такого розпусти, як крадіжки та вбивства. Хіба ми повинні тамувати їхній голод монетами, тільки щоб побачити, як вони перетворюються на вовків?

Розмови пливли в байдужому тоні, але під поверхнею ховалося загадкове: «У чому твоя скорбота? Покажи мені свою причину. Прийди, побач, що я приготував для тебе».

— Витріть свої рани цією настоянкою, — Лавінія простягнула йому ліки в зеленій скляній пляшечці. — І випиймо чаю.
— Не станеться так, що мишка проспить кішку? — хмурячись, запитав Едвард.
— Я буду на варті.
— Ні, це неможливо допустити, — він заперечував і чинив опір, але Лавінія знала, що було в настоянці для обробки ран — валеріана, півонія з сорту сонливої, шишки хмелю. Убивця полював на чоловіків, отже, вони зможуть поговорити тільки тоді, коли об'єкт роздратування буде усунутий.

Туга петля накинулася на шию Едварда.

— Добраніч, — Лавінія запалила свічку. — Я знала, що ви прийдете. Ви ж так боїтеся зійти з корабля, залишивши свідків, так?