with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

-Знаю.- Ніко обережно провів рукою по її щоці.- Але ніхто не знає до чого треба бути готовим. Навіть я. 

-Я повинна вибачитись чи прикінчити тебе при першій ж можливості?- Мірабель посміхнулася.

-Сумніваюсь, що тобі вдасться, однак можеш спробувати.- Його сміх луною пронісся над долиною.- Але вибачитися буде простіше.

-Гаразд.- Бель прочистила горло.- Вибач, що ти не удостоїв мене такої честі розповісти правду і змусив ненавидіти тебе за те, що сталося з Вієро. 

-Ти безнадійна.- Він закотив очі.

-Справді?- На її обличчі розквітла задоволена посмішка.- Але чомусь від такої, як я, залежить якесь майбутнє Елемстоуна. 

-І зарозуміла.- Додав Святий. 

   Неподалік щось засяяло. Мірабель озирнулася на Лелейн, яка направляла Ксифос на Вієро. Той перетворився на напівпрозору душу і на мить серце Бель стиснулося від усвідомлення того, що він мав страждати через неї. Лелейн опустила зброю і подивилася на Бель, в очах якої пірнали смуток і жаль. Але неочікуваний гучний шум нагадав їм, що вони ще досі у підступній грі Проклятих. Небо вкрилося бурштиново-помаранчевими цятками, схожими на іскри вогню, а потім завмерло від знайомого голосу. 

-Нарешті і я вас побачив.- Це був Рен, найгірший з усіх Проклятих по словам Нани. 

   Його не було видно так само, як Ши. Лише голос, який мав диктувати правила. 

-Щось довго ми чекали на тебе.- Заговорила Лелейн.- На відміну від інших Проклятих. 

-У нас виникли невеличкі розбіжності у баченні останнього випробовування.- Пояснив Рен.- Схоже, на Кіна подіяли ваші плаксиві слова про добро. Та, врешті, він завжди був зрадником і плаксою.

-Це вже маленька перемога.- Лелейн посміхнулася.- Не такі ви вже і могутні, якщо на вас подіяли слова звичайних елемстоунців. А ще ми на останньому рівні, тому шансів у вас точно немає. 

-Хтось хоче пошкодувати, що взагалі зв’язався з нами?- Мовив Рен.

-Минуле випробовування загартувало мене на такі погрози.- Відповіла Лелейн.- Гірше ви вже не зробите. Особливо йому.- Вона подивилася на Вієро. 

-Не треба. Не провокуй його.- Почувся шепіт Мірабель, яка спробувала заспокоїти її.- Виберемося звідси і ти забудеш про це, як про найгірший кошмар.

-Не можу навіть чути їх.- Зізналася Лелейн, ховаючи від Бель очі.- Мене розриває від люті до себе і страшенної несправедливості у цьому клятому світі. Я переконую себе, що мала вчинити так з Вієро, але… Я не знаю. Я вже нічого не знаю.

-Інколи нічого не знати – єдиний спосіб не помилитися.- Святий взяв її руку у свою, зазирнувши у самі очі.- Не картай себе за це. Він обрав такий шлях. І Він повірив тобі. Він захистив і врятував всіх. Не знецінюй власні зусилля заради тої справедливості, якої немає, але обов’язково з’явиться завдяки таким сміливим людям, як ти. 

-Ти справді так думаєш?- Тихо запитала Лелейн.

-Звичайно.- Ніко посміхнувся.- Що б ми робили без твоїх знань міфології? Що б ми робили без твоєї допомоги у Летючих Лісах? Що б ми робили без тебе і твого щирого бажання боротися на стороні добра? 

   Лелейн ніколи не чула таких слів підтримки і не очікувала, що це справді допоможе. Або, можливо, справа була у тому, хто казав ці слова. В будь-якому випадку, вона вперше зрозуміла, що знаходиться серед правильних людей і, як не дивно, у правильному місці. Лелейн не втрималася і обійняла Святого, намагаючись втримати сльози.

-Дякую…- Сказала вона особливо тоненьким голосом.- Це було так важливо для мене. 

-Я завжди буду з вами.- Відповів Ніко.- На стороні моїх маленьких сміливих янголів. 

-Я зараз розплачусь.- Загримів Рен.- Як це мило… - В його словах почулися знущання і сміх.- Хоча кого я обманюю… Це було жахливо. 

-Ми чекаємо на правила і більше ніколи не хочемо чути цей дратуючий заздрісний голос.- Мірабель подивилася на свічки.- Ви вже програли. Приємно усвідомлювати те, що найвідданішому слузі Смерті доведеться сповістити про поразку. 

-Я вас зовсім не розумію.- Відповів Рен.- Невже в Елемстоуні прийнято злити тих, в чиїх руках ваше життя?

-Аж ніяк.- Промовила Бель.- Ті, в чиїх руках було наше життя, вже давно не з нами. Але не можу не погодитись, в Елемстоуні багато що відрізняється від тутешніх законів. 

-Ця розмова триватиме вічність, якщо ти не скажеш де нам шукати ключ просто зараз.- Втрутився Святий. 

-Ви мені набридли.- Голос Проклятого став тихішим.- Коли піде вогняний дощ, а свічки постануть у вигляді заплутаних стін, тоді і випаде можливість знайти ключ. Але будьте обачними, мої любі. Ви у моїй грі. А це вже вирок для багатьох. 

-А двері?- Запитала Мірабель.- Двері з’являться самотужки чи ми повинні щось для цього зробити?

   Відповіла, власне, на її запитання лише мертва тиша. Проклятий зник, лишивши їх серед незрозумілих загадок і заплутаних підказок. Якщо так можна було назвати його останні слова. 

-Хтось мене чує..?- Повторила спробу Бель, але цього разу теж безуспішно.- Щоб у тебе всі свічки позгасали.- Сказала вона розлючено до порожнечі, переводячи погляд на інших.

-Напевно, його впевненість похитнулася.- Припустила Лелейн.- Як байдуже…- Вона наблизилася до Вієро, який досі не прийшов до тями.- Що нам робити?

-Думаю, ми маємо розділитися.- Запропонувала Мірабель.- Нам не відомо ні про ключ, ні про двері, тому якщо будемо їх шукати одночасно, впораємося швидше. 

-Як щодо нього?- Лелейн поглядом вказала на Вієро.

-Йому нічого не загрожуватиме без фізичного тіла, чи не так?- Поцікавилася Бель.

-Так, але хіба розумно залишати його одного?

-Зробимо так,- мовив Святий.- Лелейн, як і планувалося, зостанеться з Вієро і по можливості допомагатиме Мірабель. Ми не знаємо, що саме на нас чекає, тому треба бути готовими до всього. Я спробую знайти двері, а потім допоможу з ключем. 

-Добре.- Бель вдивлялася вглиб безкрайої палаючої долини.- Що можуть значити вогняний дощ та заплутані стіни із свічок?