Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Коли серце залишаєш живим...

– Бабусю, вже прийшла весна! Не буде снігу, його взяла зима. Шкода, що тата вже нема. Він би радів, він так хотів тепла, – щебетала чотирьохрічна білява дівчинка, що крокувала між двома жінками. Одна з них сива та з дещо важкою ходою і була її бабуся Таня. Друга чорноволоса, статна молода жінка доводилася їй матір’ю. Всі вони тримали у руках квіти. 

 

Лікарі, щоб попередити ускладнення та загрозу життю породіллі, порадили молодим батькам народжувати первістка методом оперативного розродження – кесаревим розтином. Подружжя погодилося з ними, але Олександр виявив бажання, щоб пологи були партнерськими. І першим з батьків до кого притулилося маленьке нове життя був татко, який біля двох годин зогрівав на груді теплом свого тіла немовлятко, поки дружина відновлювалася після наркозу. 

На світ маля з’явилося 17 березня 2011 року. Саме напередодні дня народження свого чоловіка Наталія подарувала йому донечку Злату. 

У цивільному шлюбі Олександр та Наталія до офіційних заручин прожили три роки і тільки за пів року до початку російсько-української війни оформили його на паперах. 

Саме 18 березня 2014 року Олександр Павлюк відсвяткував свій тридцятирічний ювілей, на який запросив багато гостей: рідних та друзів. Для того, щоб чоловік провів у сімейному колі відразу два дня народження – три рочки доньки та своє, командування 26 артилерійської бригади відпустило Олександра на декілька днів додому. Адже 14 березня у родину Павлюків непрошеною гостю увійшла російсько-українська війна у вигляді повістки від Андрушівсько-Попільнянського об’єднаного районного військового комісаріату. Війна постукала у серця українців тривожною звісткою про першу хвилю мобілізації і залишилася в багатьох з них чорним спомином про втрату рідних та близьких людей.

 

Коли, перехрестившись, жінки ступили на вогку землю сільського кладовища, дівчинка дзвінко запитала:

– Де мій тато?

– Твій тато там, де його фотографія, – відповіла жінка похилого віку і сльози окропили її щоки. Вона тихцем, щоб онучка їх не угледіла, витерла обличчя сухою та мозолистою долонею.

– Неправда, він на Вкраїні. Поб’є поганих дядів і повернеться, – запротестувала дівчинка.

 

Лідія Михайлівна Краснова, класний керівник Горбулівської ЗОШ І-ІІІ ст. ім. В. Н. Мартиненка:

– Школа – це особлива сходинка у житті кожної людини, яку треба подолати. Така вчительська доля, пам’ятати кожного свого учня, якого довелося навчати. Олександра Павлюка я пам’ятаю, як промінь світла, тепла і добра.

Коли у другому класі заповнювали анкету, то на питання: «Хто твій найкращій друг?», Саша Павлюк відповів: «У мене всі друзі». Такий він був відкритий серцем оточуючому світу з дитинства.

Згідно розподілу у військкоматі Олександр Павлюк потрапив захищати Україну до складу третьої гаубичної самохідної артилерійської батареї першого дивізіону 26 артилерійської бригади, якою на той час командував Роман Стецьків. В спогадах комбата солдат Олександр Павлюк залишився надійною людиною, який з власної ініціативи засвоїв суміжні спеціальності розрахунків САУ 2С19 «Мста-С». В бою на нього можна було покластися не тільки, як на механіка-водія самохідної артилерійської установки, але й як на навідника. Дещо незвичне поєднання, адже тут потрібна була різна фахова підготовка. Однак, Олександр мав хист швидко навчатися новому і незвичному.

Тетяна Леонідівна Артемчук (Павлюк), мама:

– Жодного разу, під час спілкування по телефону, син не поскаржився на умови служби. Від серйозних питань все більше віджартовувався, як то запитую: «Де ви ночуєте?». Сміється у слухавку: «Мамо, у нас тут хороми». 

Кожен тиждень надсилали йому передачі: одяг, їжу, спорядження. За свої гроші все купувалося, навіть той же бронежилет. Він кожен день просив, щоб я придбала бронежилет, але де не шукала, не могла його знайти. Допомогли бердичівські волонтери. Гроші дала я та Лезниковський кар’єр, де він працював до мобілізації.

Роман Стецьків, у 2014 році командир 3 гсабатр 1 ГСАДн:

– 13 червня 2014 року ми отримали наказ прямо з полігону вибути у зону АТО. 14 червня выдбулося завантаження підрозділу на залізничні платформи. 

17 червня батарея вже здійснила марш до села Весела Гора Слов’яносербського району Луганської області, яке звільнили якраз перед нашим прибуттям. Стали на позиції в очікуванні подальших вказівок. Перший тиждень ми не стріляли, а тактичними переміщеннями вводили противника в оману та обладнували хибні вогневі позиції.

І тут, в один з днів надходить команда на відкриття вогню. Звичайно, психологічно я готувався до такого наказу, але важко було усвідомлювати, що ми маємо вести вогонь не по навчальним цілям, а по живим людям. Неоднозначний шквал емоцій пролетів у душі, але залишилась впевненість, що ми захищаємо свою країну та своїх рідних на своїй українській землі. 

Отримав координати, зробив необхідні розрахунки по цілі і подав команду командирам гармат на вогневе ураження. Після першої коректури ціль – автомобільна колона – була уражена. Саме з першого залпу гармат для мене і почалася війна, з’явилося усвідомлення сенсу мого перебування на сході країни. 

Цей день поклав початок низці бойових буднів, ми вели вогонь кожен день, до оголошення вересневого перемир’я, яке протрималося недовго, близько двох тижнів – єдиний проміжок часу коли батарея не працювала. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍