Олексій Геращенко - Лише секунда

***

Біля будинку номер тридцять два на вулиці Гоголівській перетоптувався з ноги на ногу і пританцьовував, коцю­біючи на морозі, хлопець, років трохи більше двадцяти, у короткій куртці. Він поглядав на годинник і невдоволено шепотів собі під ніс прокльони на чиюсь адресу. Нарешті до будинку під’їхала машина, з якої вийшов огрядний чоловік середніх літ. Потім з’явилася жінка. Вона, скри­вившись, подивилася на бруд під ногами і озирнулась навколо. Хлопець підбіг до них і запопадливо посміхнувся. Вони поговорили деякий час, оглядаючи разом будинок, й рушили до під’їзду.

Хлопець увійшов першим.

— Ой, навіть не знаю, — лепетала жінка. — З одного боку, ніби в центрі квартира, з іншого — будинок он який старезний. Здається, оті балкони зараз повідпадають. Ми для доньки квартиру шукаємо. Вчитиметься в Києві, тож ми хочемо, щоб вона жила на квартирі. Ці гуртожитки за­раз такі, що ніяких умов для навчання. На квартирі спо­кійніше, та й нам приїхати можна. Правда, Колю?

Огрядний чоловік тяжко ступав сходами і шумно видихав із себе повітря:

— Угу.

— Так, звісно, краще на квартирі, — погодився хло­пець. — У нас часто знімають для дітей. Усі задоволені.

А тут місце престижне: скверик поряд, будинок із кішками, Обсерваторна гірка.

— Будинок із кішками? — здивувалася жінка.

— Ось тут навпроти. Цікавий отой, зелененький, і кішки на фасаді.

— Ми не кияни, — буркнув огрядний чоловік, даючи зрозуміти, що його цікавить квартира, а не розмальовані кішками сусідні будинки.

Вони піднялися на третій поверх і повернули ліворуч. Молодий чоловік дістав із кишені зв’язку ключів і встромив один із них у замковий отвір. Спробував повернути, але замок не піддавався.

— Давно не відчиняли, — перепрошуючи, пояснив він.

— І довго тут вже ніхто не живе? — поцікавився огрядний чоловік

— Десь з осені, але квартира гарна, просто якось так виходить, що ніхто не знімає.

Нарешті замок піддався — і двері зі скреготом відчинилися.

— Прошу!

Вони увійшли в темний коридор, і хлопець деякий час нишпорив руками по стіні в пошуках вимикача.

Нарешті тьмяна лампочка висвітлила маленький вузький коридорчик, наполовину зайнятий високою і довгою шафою-передпокоєм. Вони втрьох пройшли всередину і огляділися. Жінка зморщила ніс, зітхнула, а потім на секунду її обличчя набуло замисленого виразу.

— А запах такий, ніби хтось тут живе. Колю, ти від­чуваєш? — вона обернулася до огрядного чоловіка.

Той зітхнув, знизав плечима, показуючи, що йому байдуже, і попрямував углиб квартири до кімнати. Якийсь час вони провели там, а за десять хвилин вийшли, спустилися вниз і попрощались.

Коли машина від’їхала, юнак невдоволено махнув рукою і дістав мобільний телефон:

— Добридень, — привітав співрозмовника. — Щойно дивилися вашу квартиру. Потрібно ціну знижувати, інакше ми її ще довго здаватимемо.

Він вислухав відповідь і сказав: «Добре, подивимося, до побачення». Сховав телефон у кишеню, чортихнувся під ніс і пішов геть.

Двір спорожнів, і лише дерева неспішно похитували змерзлим гіллям. Та за кілька хвилин у центрі порожнього двору, наче нізвідки, з’явився чоловік у теплій куртці з каптуром. Здавалося, він не міг вирішити, що ж йому робити далі, і в нерішучості стояв, широко розставивши ноги і похитуючи головою у відповідь якимсь своїм думкам. В руках тримав згорток, який міцно притискав до грудей.

Нарешті чоловік зважився і впевнено рушив до того ж під’їзду. Відраховуючи сходинки, він піднімався вгору, уважно розглядаючи стіни. Затримався поряд із черепом з кістками, посміхнувся і рушив далі. Між другим і третім поверхом скинув з голови каптур і за кілька секунд зупинився навпроти дверей до квартири номер п’ять. Якийсь час постояв біля них, немов услухаючись у звуки, потім відкрив їх і ввійшов у квартиру.

Чоловік, не роздягаючись, зайшов до кімнати, сів у крісло. Поклав свій згорток на коліна і сидів так деякий час із заплющеними очима. Потім встав, підійшов до вікна і подивився на порожній двір. Ворона, яка пролітала повз, повернула в його бік голову, і чоловік якимось дивним чином побачив своє відображення в її чорному оці.

Він поволі відтягнув килим вбік, і, підчепивши ніг­тем дощечку паркету, підняв її. Вона легко піддалася і вийнялась. Чоловік повторив те саме ще з кількома наступними, і, отримавши достатньо великий отвір, вклав у нього свій згорток і акуратно заклав дощечки на місце, відновлюючи цілісність паркету. Накрив килимом і повернув кімнату до колишнього порядку.

Зробивши це, чоловік підійшов до дзеркала, впевнено кивнув сам собі і рушив до виходу. Раптом зупинився, повернувся до вікна і намалював на ньому серце. Охопив його контури в повітрі долонями і поцілував. Потім накинув на голову каптур, повернувся в коридор, вийшов з квартири, збіг східцями, перетнув двір і зник.

Велика чорна ворона приземлилася в центрі двору, оглянулася, побачила крихти хліба і, нервово озираючись на всі боки у пошуках небезпеки, склювала їх. Переконавшись, що більше нічого їстівного тут не знайде, змахнула крилами і полетіла.

***

Великі клапті снігу фарбували Київ у білий колір. Спря­мований пензлем небесного художника, сніг поволі спускався, вишукуючи непофарбовані ділянки і темні плями. Він приховував кинуті на асфальт недопалки, уламки скла, клапті паперу, — сніг не міг очистити, лише показати, якою може бути чистота.

До снігу ставилися по-різному. Хтось набирав його пригорщами, підкидав угору і чекав, коли він опуститься вниз, впаде на голову, розтане і скотиться тонкими струмочками по обличчю. Хтось обережно ступав слизьким утоптаним снігом, перевіряв свою рівновагу перед кожним новим кроком і балансував руками для надійності. Хтось сердито бив по снігу підборами, поправляв шалик, діставав з кишені зім’ятий носовик, шумно сякався і обурювався тим, що сніг взагалі існує і заважає жити. А хтось не зважав, залишався байдужим. Сніг? То й що.

Двері старого будинку дореволюційної побудови на розі Червоноармійської та Димитрова прочинилися, і вистромилось гумове колесо інвалідного візка. Чоловіча рука штовхала двері вперед, іншою рукою, мабуть, крутячи колесо і просуваючи візок на нові сантиметри. Нарешті йому вдалося виїхати на бетонний майданчик, укритий утрамбованим снігом. Здавалося, колеса не зможуть затриматися на ньому і за інерцією рушать далі. Однак іззаду його притримала тонка, але несподівано сильна, жіноча рука.

Жінка допомогла спустити візок зі сходинки, нахи­лилася до чоловіка і м’яко доторкнулась до його щоки вустами. Він підніс руку до місця її поцілунку і сказав:

— Забув поголитися.

— Нічого, — відповіла вона.

— Дай мені снігу.

Вона зачерпнула сніг руками і передала йому. Чоловік почав ліпити з